очима лилася кров і вмирала мама. Донька не кричала тоді. Сховалась у своїй тиші. Там можна було стати невидимою.
Це сталося тоді, коли мама лежала на столі й, плачучи та стікаючи кров’ю, позбавляла дочку довгожданої сестрички.
Вона знову глянула на годинник. Незабаром прийдуть гості. Сьогодні середа, вечір зустрічі з ними. Господиня воліла б, щоб такі посиденьки завжди відбувалися в середу. Тоді було б більше ладу та порядку. Але такого не дозволяв графік її роботи, і на те не було ради.
Вона розставила п’ять стільців. У компанії має бути не більш ніж п’ять осіб. Бо інакше не вийде задушевної розмови. Зрештою, в усякому разі нелегко створити настрій довірливості, щоб ці неговіркі жінки наважилися на відвертість. Господиня перейшла до спальні й стала роздягатися. Над кожною знятою з тіла частиною уніформи вона бурмотіла молитву. Снувалися спогади. Це ж мама колись розповіла їй про Антоніо. Ще молодою, задовго до Другої світової війни, вона зустрілася з цим чоловіком у поїзді, що їхав від Кельна до Мюнхена. Не знайшовши сидячих місць, вони випадково опинилися поруч у переповненому людьми й пропахлому димом проході між лавками. За брудними вагонними шибами пропливали мерехтливі вогні суден на Рейні. Під час цієї нічної подорожі Антоніо сказав, що стане католицьким священником, а трохи згодом пояснив, що богослужіння починається вже тоді, коли духовні особи переодягаються. Вступ до церковної відправи – це процедура їх очищення. З кожною знятою чи вбраною частиною облачення вони проказують молитву і таким чином ступають крок до своєї священної мети.
Ніколи не забудеться материна оповідь про зустріч із Антоніо в тісному вагоні. І ось донька, розпізнавши в собі духовну особу, що віддано служить високій меті – ширить вістку про святощі справедливості, відповідно стала вважати переодягання чимось більшим, ніж звичайна, повсякденна дія. Та тільки її молитви не були розмовою з Богом. У безладному й безглуздому світі Бог був найбільшим безглуздям. Символом світу став брак Його. Вона молилася самій собі. Тій дівчинці, якою була колись. Перед тим як навколо неї зруйнувався світ. Перед тим як мати відібрала їй мрію. Перед тим як понурі чоловіки почали прилипати до неї поглядами, схожими на підступних, небезпечних змій.
Переодягаючись, господиня молилася своєму дитинству. Ось на ній замість жорсткої уніформи м’яка сукня пастельних барв. Щось і в ній самій змінилося. Неначе й шкіра стала дитячою.
Насамкінець надіто перуку й почеплено окуляри. Стихла остання молитва: «Ой чук-чуки, чуки-на! Наша доня чепурна…»[4]
Чутно, як на подвір’ї завищали гальма автомашини. Жінка задивилась у велике дзеркало. Це не Заснула Красуня, що прокинулася з кошмару. Це Попелюшка.
Усе готово. Здійснилося перетворення в іншу людину. Вона вклала уніформу в поліетиленовий пакет, розгладила покриття на ліжку й вийшла зі спальні. Хоча ніхто з гостей сюди не зайшов би, вона замкнула двері й про всякий випадок поторсала клямку.
Ще