align="center">
Розділ 5
Прокинувшись у четвер о шостій ранку, Валландер почувався відпочилим. Вгамувався біль шлунка. Термометр за кухонним вікном показував п’ять градусів тепла. Важкі хмари покрили небо. Вулиці були мокрі, але не дощило.
На роботу він прийшов кілька хвилин по сьомій. Тут іще панував ранковий спокій. Ідучи коридором до свого кабінету, Валландер розмірковував, чи вдалося з’ясувати, що сталося з Гольґером Ерікссоном. Повісивши куртку, він сів за стіл, на якому лежало кілька папірців із телефонними номерами. Ебба нагадала, що на сьогодні він умовився з окулістом. Геть вилетів із голови цей візит, таки неминучий. Конче потрібні окуляри для читання. Коли довго сліпаєш над паперами, перед очима розпливаються літери й болить голова. Незабаром стукне сорок сім. Нічого не вдієш, вік дає себе знати. Інша записка повідомляла, що з ним хоче поговорити Пер Окессон. Той був ранній птах, тож Курт негайно зателефонував йому в прокуратуру, розміщену в тому самому будинку, що й поліція. І дізнався, що Окессон увесь день буде в Мальме. Відклавши цю записку, Валландер пішов по чашку кави. Повернувшись, сів, відкинувся на спинку стільця і вкотре вже спробував розробити план дальших дій у справі контрабанди автомобілів.
У всіх організованих злочинних угрупованнях є слабке місце – ланка, яка розривається, коли її добряче обтяжити. Щоб була хоч якась надія добратися до контрабандистів, треба зосередитися на пошуках такої ланки.
Ці роздуми перервав телефонний дзвінок. Ліза Гольґерссон, нова начальниця, привітала з поверненням додому.
– Як подорожувалося? – поцікавилася вона.
– Дуже вдало.
– Після таких подорожей заново відкриваєш батьків.
– А ті, своєю чергою, вже по-іншому дивляться на дітей, – відказав Валландер.
Начальниця квапливо перепросилася. Було чути, що хтось увійшов до її кабінету і щось сказав. На думку спало, що Б’єрк ніколи не став би розпитувати про відпустку. За хвилинку вона знову взяла трубку.
– А я провела кілька днів у Стокгольмі. Там було не дуже весело.
– Що вони там надумали цього разу?
– Маю на увазі «Естонію». І всіх поліцаїв, що втопилися.
Валландер промовчав. Мав би здогадатися.
– Мабуть, ви розумієте, який у нас був настрій, – вела вона далі. – Ну як ми могли там сидіти й обговорювати проблеми координації між Державним поліційним управлінням і місцевими відділками?
– Ми такі самі безпорадні перед лицем смерті, як і всі інші люди, – відповів Валландер. – Либонь, мало б бути інакше. Ми ж то всякого надивилися. Отож і вважаємо, що набралися досвіду. А це не так.
– Вітряної ночі тоне пором, і раптом перед очима всіх шведів постає нагла смерть. При тому, що її дедалі старанніше приховували й дедалі завзятіше заперечували.
– Напевно, маєте рацію. Хоч я досі був іншої думки.
Було чутно, що вона кашлянула в трубку. За якусь мить заговорила знову.
– Ми обговорювали проблеми узгоджених дій. І оте віч не питання