знають, що не так зі старим Ледісборном. Уся стайня знає.
Він говорив високим різким голосом – маленький, рудий, cхожий на лиса чоловік з короткими вусами та хитруватими очима.
Поряд із містером Саттертвейтом сиділа міс Віллз, чию п’єсу «Односторонній рух» назвали однією з найкмітливіших і найсміливіших у Лондоні за останні роки. Міс Віллз була високою та худорлявою, зі скісним підборіддям і дуже погано накрученим світлим волоссям. На ній було пенсне та мішкувата шифонова сукня. Її голос звучав високо і невиразно.
– Я їздила на південь Франції, – сказала вона. – Але, щиро кажучи, мені там не дуже сподобалося. Не надто дружнє оточення. Але звісно, самі розумієте, це корисно для моєї роботи – бачити що, де і як.
«Бідолашна, – подумав містер Саттертвейт. – Успіх відрізав її від місця, де їй би належало бути – пансіонату в Борнмуті. Там їй би сподобалося».
Чоловік дивувався: які ж несхожі автори та їхні творіння. Тон світського лева, який звучить у п’єсах Ентоні Естора – хіба є бодай натяк на нього в самій міс Віллз? Потім він помітив, що блідо-блакитні очі за пенсне були надзвичайно проникливими. Зараз вони дивилися на нього, оцінюючи, від чого містер Саттертвейт дещо зніяковів. Скидалося на те, що міс Віллз старанно намагається вивчити його напам’ять.
Сер Чарльз саме розливав коктейлі.
– Дозвольте я принесу вам коктейль, – сказав містер Саттертвейт, підстрибуючи.
Міс Віллз захихотіла.
– Не відмовлюся, – відповіла вона.
Двері прочинилися, і Темпл оголосила прибуття леді Мері Літтон-Ґор, містера та місіс Беббінґтон і міс Літтон-Ґор. Містер Саттертвейт приніс міс Віллз її коктейль, а потім підкрався поближче до леді Мері Літтон-Ґор. Як уже зазначалося, в нього була слабкість на титули. Проте тут був не лише снобізм – йому просто подобалися благородні жінки, а леді Мері, безумовно, до них належала.
Залишившись удовою з дитиною трьох років, без грошей, вона приїхала до Лумута і зняла маленький котедж, де відтоді й жила з однією відданою покоївкою. Леді Мері була високою стрункою жінкою п’ятдесяти п’яти років, проте на вигляд старшою. Вираз обличчя милий і дещо сором’язливий. Вона обожнювала свою доньку, але водночас трохи тривожилася через неї.
Герміона Літтон-Ґор, яку з якихось загадкових причин кликали «Еґґ», не була схожа на свою матір. Порівняно з нею, донька була енергійніша. Містерові Саттертвейту подумалося, що вона не вродлива, але, безумовно, приваблива. І вабила в ній саме ряснота жвавості. Дівчина здавалася вдвічі живішою за будь-кого в цій кімнаті. Еґґ була середнього зросту, із темним волоссям і сірими очима. Було щось у тому, як уперто волосся лягало кучерями їй на шию, в прямому погляді сірих очей, в округлості її щічок, в заразливому сміху такого, що змушувало думати про бунтарську юність і живучість.
Вона стояла й говорила з Олівером Мендерзом, який щойно прийшов.
– Не розумію, чому тепер ти вважаєш мореплавство нудним. Колись тобі це подобалося.
– Еґґ,