на своїх місцях. Ось келих містера Беббінґтона. Я знаю це, бо сидів отут і говорив із ним. Думаю, сер Бартолом’ю міг би взяти келих на аналіз: це можна зробити тихо, не збурюючи «розмов».
Лікар підвівся й узяв келих.
– Гаразд, – промовив він. – Потішу твою уяву, Чарльзе, але готовий закластися на десять фунтів проти одного, що там немає нічого, крім чистого як сльоза джину та вермуту.
– Домовилися, – сказав сер Чарльз.
Потім з гіркою усмішкою додав:
– Знаєш, Толлі, ти певною мірою винен у тому, що витворяє моя фантазія.
– Я?
– Так, з твоїми розмовами про злочини вранці. Ти сказав, що цей чоловік, Еркюль Пуаро, свого роду буревісник, що куди він, туди й злочин. І от щойно він прибуває, як тут стається загадкова смерть. Звісно, я одразу ж починаю думати про вбивство.
– Цікаво, – видобув містер Саттертвейт і замовк.
– Так, – сказав Чарльз Картрайт. – Я про це думав. Що скажеш, Толлі? Чи можемо ми запитати в нього, що він про все це гадає? Ну, тобто це взагалі етично?
– Хороша думка, – буркнув містер Саттертвейт.
– Я знаю правила медичної етики, але не маю жодного уявлення про професійну етику детективів.
– Не можна просити співака заспівати, – пробурмотів містер Саттертвейт. – Чи можна просити детектива розслідувати? Хм, цікавий момент.
– Просто думка, – сказав сер Чарльз.
У двері тихенько постукали, і в кімнату знічено зазирнув Еркюль Пуаро.
– Заходьте, друже, – гукнув сер Чарльз, підстрибуючи. – Ми саме про вас говорили.
– Я подумав, можливо, я втручаюся куди не треба.
– Аж ніяк. Випийте.
– Дякую, ні. Я рідко п’ю віскі. Скляночку сиропу час від часу…
Та в асортименті напоїв сера Чарльза сиропу не було. Коли гість влаштувався у кріслі, Картрайт перейшов одразу до справи.
– Не буду правити теревені, – промовив він. – Ми щойно говорили про вас, мсьє Пуаро, і про те, що сьогодні сталося. Чи не здається вам, що ситуація надто дивна?
Пуаро звів брови. Тоді запитав:
– Дивна? А що не так?
Бартолом’ю Стрендж сказав:
– Моєму другові приверзлося, що старого Беббінґтона вбили.
– А ви так не вважаєте, ні?
– Нам цікаво дізнатися, що думаєте ви.
– Звісно, йому стало зле дуже раптово, справді, дуже.
– Саме так.
Містер Саттертвейт виклав теорію про самогубство і розповів про свою пропозицію взяти вміст келиха на аналіз.
Пуаро схвально кивнув.
– Так, це не завадить. Мені, як знавцеві людської природи, здається дуже малоймовірним, щоб цього приємного безневинного чоловіка комусь захотілося вбити. Але ідею про самогубство я підтримую ще менше. Одначе келих має щось нам підказати.
– А результати аналізу – які ваші припущення щодо них?
Детектив стенув плечима.
– Мої? Я можу лише здогадуватися. Ви хочете, щоб я здогадався, якими будуть результати?
– Так.