втім, принциповою особливістю тут є емоційні порушення. Тобто спершу ми помічаємо їхню безтурботність та байдужість до власної зовнішності, їхнього життєвого середовища, а також людей довкола. Наприклад, помічаємо, як один із найталановитіших студентів коледжу втрачає інтерес до навчання й не піклується про те, складе він свої іспити чи ні. Апатичний і байдужий до всього він сидить і витріщається в простір. Спочатку його батьки та лікарі вважають, що він просто лінується, але цей стан триває роками. Згодом йому трапиться лікар, що діагностує неврастенію абощо. Утім, так чи так колись він зрештою утне щось вкрай абсурдне, й тоді його батьки отямляться, нарешті зрозумівши всю серйозність ситуації. Або ж він грубо порушить громадський спокій, його заарештують та помістять до лікарні для божевільних. Нині це один із найпоширеніших видів психічних хвороб. Можу сміливо сказати, що більшість людей у лікарнях для божевільних належать саме до представників цієї групи й прогнози дуже невтішні. Я вже казав, що такі пацієнти ніколи не одужують. Іноді їхній стан поліпшується достатньо, щоб нефахівець уважав його за норму, але більшість із них ніколи не полишає свого притулку. У них назавжди залишається певний ментальний шрам.
Інша відкрита Крепеліним категорія – це так звана маніакально депресивна група психічних хвороб. Пацієнти, які занедужали, час від часу виявляють симптоми манії, тобто стан помітного збудження та екзальтації, а іноді меланхолії, тобто вкрай пригнічений стан уповільнення думок та дій. Крепелін помітив, що всі подібні випадки манії та меланхолії впродовж життя хворих виявляють окреслені межі перебігу їхньої переміни. Зазвичай після манії такі пацієнти страждають від нападів меланхолії. Після того починається інтервальний період, що триває від кількох місяців до декількох років, а потому знов новий цикл. Якщо поглянути на історію пацієнта, який мав такі напади, одразу помітно, що вони тривали певний визначений період, після чого він відновлювався. Утім, про таких пацієнтів заведено казати, що вони навіжені, особливо, коли вони в маніакальному стані. Буває й таке, що упродовж життя такі пацієнти мають чотири, шість чи десять нападів меланхолії, але невдовзі повністю долають свій пригнічений стан, цілком відновлюються, не виявляючи жодних слідів психічного порушення.
Коли кілька років тому в Мангетенській державній лікарні міста Нью-Йорк почали досліджувати першу з цих хвороб, dementia praecox, з’ясувалося, що понад сімдесят відсотків усіх випадків рясніють сексуальними мареннями. Якби це дослідження просунулося трохи далі, а під сексуальним розуміли те, що сексуальністю вважав Фройд, тобто індивідуальне любовне життя, в мене немає жодних сумнівів, що тоді це були б усі сто відсотків. Інакше кажучи, відповідно до загальної концепції сексуальності, жінку, яка пестить зв’язку ганчірок так, наче це її дитина, не розглядають як таку, що має якесь сексуальне порушення. Натомість ми маємо подивитися на цей випадок інакше, бо він таки стосується