в 1954–1955 роках викладає російську мову й літературу в селі Дзвіняче на рідній Тетіївщині. Працює інструктором Тетіївського райкому комсомолу. Були такі посади в ті часи: за старшого, де тобі скажуть. В 1955–1958 роках три роки служить в армії. Тоді такий був строк, три роки. Досягає чималого успіху в колективі. Солдати частини обирають його головою своєї комсомольської організації.
У березні 2012 року пригадає: «Я в понтонно-мостовому полку вчився ставити міни й підривати їх. Я вчився наводити мости й розводити понтони. Майже все позабував. Залишилася загальна субстанція або руйнування, або полагодження зв'язків між двома берегами. Згадайте «Первоміст» Загребельного».
Уроки служби пише вірші. Друкує їх у київських літературних журналах «Вітчизна» та «Дніпро». Досі згадує з вдячністю за підтримку і сприяння завідуючих відділами поезії Миколу Гірника та Анатолія Косматенка.
Після 1956 року, коли на XX з'їзді КПРС Хрущов наважився розвінчати частину міфів кривавого радянського минулого, Іван «…по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами сталінцями. Хоча, якщо бути чесним, то і цим особливо не переймався. Більше метафорами та образними системами». Демобілізується з квитком кандидата в члени Комуністичної партії. Повноправним комуністом можна було стати тільки після річного випробувального строку. «…Та двадцятилітня людина, хоча в двадцять років вона розуміла не все. Але вже в 25 дивився серйозно на білий світ і намагався взяти з нього як можна більше та фундаментальніше. Потім, на жаль, також все це зламалось».
Вересень 58-го року зустрічає у вже знайомому Київському університеті. Першокурсник філологічного факультету одразу вирізнився з-поміж однокурсників. У пригоді стали життєвий досвід, ерудиція, теліжинська вдача. Очолив літературну студію імені Василя Чумака «Січ». Університетські перестрахувальники примусили студентів перейменувати: імені Максима Рильського. У теплу пору року ходив на заняття в галіфе. У холодну – вдягав шинель. Ця форма було точнісінько така, як у червоноармійців 41–45 років.
Академік Олександр Білецький прочитав лекцію про поему Шевченка «Великий льох» і на завершення здивувався: «А чом ви не запросили до себе Тичину?» Літстудієць зателефонував Лідії Петрівні, дружині Тичини, і попросив, захлинаючись від хвилювання, про зустріч. Прийшов на вулицю Рєпіна, 5 (Терещенківська), зійшов на другий поверх і закляк біля двометрових заввишки дверей: «…готовий провалитись крізь землю, переповнений водночас такою гострою, такою оголеною до крайньої межі силою любові, що в ній ховаються і зухвалість каверзних питань, і розуміння, і бажання захисту баззахисності його… Стою знаком питання під дверима князя поетів, як його називали в далекі двадцаті, а нині – Голови Верховної Ради УРСР, і зводжу свою студентську руку, щоб несміло постукати. Стукайте – і відчиниться!.. Це не я стукаю – це серце гупає, це грім у небі, а на землі «перламутровий плач» білого граду з дощем… Вітер з України…»
З'ясувалося, що Павло Григорович уже чекав