Бажан, Олесь Гончар, Павло Тичина, Максим Рильський. Тому владі було важче зі мною розправитись. Але ж ще в 1962 році в мене були вірші, за які дуже легко було опинитися в таборах назавжди. Саме мої рядки «сита морда костомахи з червоним прапором в руці» любив цитувати покійний В'ячеслав Чорновіл. Ці вірші переписувались від руки і ходили в народі нарівні з віршами дисидентів».
Перша зустріч з Олесем Терентійовичем, 1962 рік. «Який ти молодий», – почув. «А який ти гарний!» – відповів, «…мене тоді осяялось першобаченням… Він був красивим статурним мужчиною. Пригадую його на крутих поворотах спілчанських подій, які часто ставали поворотами української долі взагалі, тоді в ньому бурхав якийсь особливий вогонь, карі очі горіли особливим вогнем непокори і твердості, він напружувався і не здавався. Був прикладом. Був красивим.
Гарним мужчиною був і Довженко. Коли вдивляюсь у їхні риси… мене переслідує думка, як то саме поняття краси і чистоти багато важить і в самому'їхньому житті, і в світосприйманні, і в творчості. Між правдою і красою вони вибирали красу, бо справді самі були красивими, гарними, вибраними. Вибраними долею. Вибранцями долі і краси. Серед жорстокого, облудного, несправедливого світу».
У 60-х роках минулого століття, так само як і в капіталістичній незалежній Україні, молодій людині майже неможливо було отримати в столиці власний кут. Чи гірше. Навіть знайдений скарб тоді не гарантував отримання прописки (нині реєстрації). Івану Драчу допомогли небайдужі. Один час мешкав у Дзюби. У кімнаті на Інститутській, 14. В колишньому коридорі з обідраними стінами. Критик любив слухати платівки класичної музики. Поет приєднався і створив «Сонату Прокоф'єва»:
Хай у вічність стелиться дорога
Золотим шафранним полотном,
В мене світла нині, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вікно.
Видухмяні, запашні, басисті —
Всі акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожні сині ноти втиснуті,
Котяться шафранним полотном…
Мешкав і в майстерні художника Данченка. Потім в ЦК українського комсомолу виділили як молодому літератору кімнату. До неї додавалася прописка, право жити і працевлаштуватися в столичному граді. Хто ризикував посадою, кар’єрою і простягнув руку підтримки інакодумцю?
Секретар з ідеології Євгенія Чмихало. До Києва її перевели з Донецька. Ще там вона писала гострі злободенні статті і друкувала в журналі «Дніпро» під псевдонімом. За що пильні партійці мало не репресували її та Юрія Мушкетика. Євгенія Чмихало допомогла з житлом і пропискою також Миколі Вінграновському, Євгену Гуцалу, Володимиру Дрозду і ще багатьом талантам. Вона не злякалася і оформила в 1962 році перше в житті закордонне відрядження Івана Драча: «Це була Італія, і, звичайно ж, як будь-яка радянська людина, я пережив величезне потрясіння». Одне з найбільших римських вражень – фільм режисера Мікеланджело Антоніоні «Ніч». Стрічка, де грали Марчелло Мастроянні, Жанна Моро, Моніка Вітті, стала першим тріумфом Антоніоні.
«Італійської