с. Заріччя Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області).
Колодний вулик – одинарний і подвійний;с. Пістинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл.
Поряд з колодами у досліджуваному регіоні побутували дуплянки – примітивні нерозбірні вулики, значно наближені до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Під нею можна було робити підставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину і переконатися у достатку корму для бджіл. У гуцулів переважали дуплянки, видовбані з порохнявого дуплистого обрубка найчастіше смереки, рідше липи, висотою 0,6–0,7 м, іноді до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорізи») розташовувалися з однієї сторони – в нижній частині або посередині, під якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладені у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закріплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщині дуплянки набули поширення наприкінці XIX ст. Головним недоліком дуплянок було знищення (закурювання) бджіл під час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, які ще продовжували подекуди побутувати (с. Старі Кути Косівського р-ну, с. Микуличин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області), почали обладнувати рамками.
Спорадично для плекання бджіл мешканці регіону використовували солом'яні вулики («кошики», «коші»). Вони були значно дешевшими від колод, а також зручнішими при обслуговувані. З паличок робили відповідну форму, плели довгу косу з соломи – і розпочинали виробництво коша. Для плетіння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Накривали солом'яник ґонтами і ставили на підпорах. На Гуцульщині траплялися солом'яники круглої форми. В середньому товщина стінки становила 5–6 см, висота 0,7–1 м, ширина 0,6 м. Побутування кошів таких розмірів зафіксовано у смт. Делятин Надвірнянського р-ну, с. Яворів, Брустури Косівського р-ну Івано-Франківської області. Коші належно виконували свої функції в період екстенсивного ведення бджільництва. Із запровадженням раціональних методів утримання бджіл вони стали гальмом на шляху подальшої еволюції вуликів. Коші мали кілька основних вад. Їх не можна було розбирати, що ускладнювало детальний огляд бджолиного гнізда. У цих вуликах важко було підсадити нову матку у випадку її втрати чи заміни; нелегко було розпізнати появу хвороб. Мед і віск вибирали з кошів, знищуючи комах. Та все ж солом’яні вулики збереглися у селянських пасіках деяких місцевостей до кінця 30-х років XX ст. [3, c. 77].
Перехідним типом між нерозбірними (колоди, дуплянки, сапетки) і рамковими вуликами був вулик Дзержона, сконструйований 1859 р. у Сілезії. З його винаходом з’явилася можливість розбору і огляду бджолиного гнізда. У ньому, на відміну від пізніших рамкових вуликів, замість звичайних рамок містилися лише верхні планки (снози), до яких бджоли прикріплювали верхню частину щільника, а інші краї прикріплялися