наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого і нижнього відшліфованого («спідник») – нерухомого, з’єднаних по вертикалі металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхній камінь обертався на «обичайці» за допомогою ручки («погонича»), вставленої в отвір («каганець») на краю верхнього каменя і з’єднаної з діркою перекладини («кросен»), вставленої у колоду. Зерно для помолу засипали в отвір («горницю»), що знаходився посередині верхнього каменя. Борошно висипалось через бічний отвір («мучник») у підставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку і в млинах.
Зерно подрібнювали на крупу або очищали його від лушпиння на ножній ступі («ніжна ступа»), рідко – на ручній. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленої колоди – основи з видовбаним отвором («ємою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’яні бруси («підвалини»), які трималися на ніжках («лабках») і були з'єднані «попругою». Посередині підвалин був пристрій («ручник»), за який трималися руками під час товчення зерна. Між «підвалинами» обертався бігун («вал») з «клюпачем» (довгий, товстий дерев’яний брус), на кінці якого знаходилась «клюпа» (що товкла зерно), покрита зісподу «залізним постолом». Подібні ножні та ручні ступи побутували також у східних та західних слов’ян і народів Прибалтики.
1. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 253.
2. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 251. Зош. 1.
3. Архів ІН НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.
4. Горленко В. Ф., Бойко. І Д., Куницький О. С. Народна землеробська техніка українців. Київ, 1971.
5. Жерела до історії України-Руси. Львів, 1895. Т. 1.
6. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. 1971.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.
8. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.
9. Falkowski J. Północno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.
10. Moszyński К. Kultura ludowa słowian. Cz. 1. S. 196.
Бджільництво
Користь меду та воску здавна була відома людям, що спонукало їх займатися «полюванням» на диких бджіл, які природним способом роїлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цінних комах. Поряд з існуванням бортництва (давньої форми бджільництва, при якій утримували бджіл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), історики припускають досить ранні початки «домашнього», присадибного бджільництва (пасічництва), тобто появу пасік, що складалися з колодних вуликів. Перша відома нам звістка про існування пасік на Гуцульщині походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, існували значно раніше, ніж з’явилися про них згадки. Так, у дарчій грамоті князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово і Жаб’є (1424 р.) читаємо: «А тако даємо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасік на досліджуваній території у XVI ст. засвідчують тогочасні архівні джерела, зокрема матеріали люстрацій королівщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кількість