системи землеробства, не допускається на одному місці висів культур однієї групи протягом кількох років підряд.
Своєрідні умови цієї території позначились і на використанні землеробської техніки, призначеної для обробітку ґрунту. Невеличкі шматки земель, трудність їх угноєння й обробітку в гірських умовах, а також нестача тяглової сили – коней і волів – були причиною того, що селяни часто замість того, щоб орати поле чи город плугом, обробляли їх мотикою («сапа», «джугас») [9, c. 156].
Люди похилого віку с. Іспас Путильського р-ну Чернівецької обл. пам'ятали ще дерев'яні мотики із залізною оковкою робочої частини [4, c. 63]. Такі самі мотики були у селах Задубрівка цієї ж області та Дениси (Київщина). Можливо, що ці мотики є модифікацією дерев'яної мотики, яка існувала одночасно (а може, й раніше) з кам'яними і кістяними, відомої на території України ще племенам трипільської культури (кінець IV–III тис. до н. е.).
На Гуцульщині, як і на іншій території Українських Карпат, побутували сапи з гранчастим обухом (званим також «вухом»), як і в сокири, полотном, подібним до трикутника, овальним лезом. Тут, як і в ряді районів Закарпаття, Житомирщини і Чернігівщини, робоча частина кріпилась до держака, як і в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, арк. 12]. Виготовляли сапи місцеві ковалі і зайшлі ковалі – цигани, пізніше були й фабричні, звичайні і двозубі.
Знаряддя обробітку ґрунту:1 – дерев'яний плуг, 2 – модифікований плуг, 3 – борона, 4 – мотика, 5 – лопата
Для обробітку ґрунтів користувалися лопатою («рискаль», «городник», «горонник») – ще в кінці XIX ст. дерев’яною, із залізним робочим окуттям. У бідняцьких господарствах такими лопатами працювали ще до першої світової війни, хоча переважали в цей час уже фабричні залізні.
Лопатами, як правило, скопували город, садили за лопатою картоплю, інколи й кукурудзу (буковинська Гуцульщина), копали картоплю.
Як уже згадувалось, дерев’яним плугом із залізним лемешем і ножем почали користуватись на Гуцульщині лише на межі XVIII–XIX ст. Такі плуги побутували у незаможних селян аж до колективізації сільського господарства.
У другій половині XIX – 30-х роках XX ст. на території Гуцульщини з’являються плуги трьох різновидів: традиційні дерев’яні (їх називали «прості плуги») на колісному передку із залізним лемешем і череслом, традиційні модифіковані плуги і фабричні залізні плуги (кінець XIX – початок XX ст.) [3, арк. 12, 28, 39].
Дерев’яний плуг складався з робочої половини – плуга та тяглової – передка («колісниця», «піша колісниця», тобто дерев’яна, без цвяхів). У такому плузі дерев’яними були: гряділь («гридиль», «герділь», «придоліп», «стріла»), дві ручки («чепиги», «чапиги», «чипиги», «ручиці»), полиця («поличка», «плита», «постіл»), підошва («підошва»), а чересло («ніж») і леміш («леміш», «постів», «постіл», «каптур», «черевик») – залізними. За конструктивними особливостями традиційний дерев’яний плуг на Гуцульщині відомий двох типів: з непорушною полицею і переставною полицею.