коней, вигодовуванні птиці, свиней тощо. Складний гірський рельєф і відповідні кліматичні умови спричинилися до окремих змін у технологічному процесі вирощування сільськогосподарських культур, стосовно сусідніх етнографічних груп, якими були бойки та подоляни. Одночасно якоюсь мірою відмінність у основних господарських заняттях викликала локальну своєрідність у обрядово-ритуальних дійствах сімейних та календарних традиціях.
Орні землі з давніх давен становили на території Гуцульщини незначну частину її земельних угідь. Навіть у кінці 20-х – на початку 30-х років XX ст. у Косівському повіті, наприклад, вони займали тільки 7,6, сіножаті – 17, пасовища і полонини – 36,6 % площі. У с. Криворівня цього повіту 437 господарств мали лише 94 га орної землі. У гірських гуцульських селах Надвірнянського повіту на одного мешканця припадало від 0,05 до 0,07 га ріллі.
Незначною кількістю орної землі володіли також селяни буковинської і закарпатської Гуцульщини. «Орного поля мало в Гуцульщині,– відзначив у кінці XIX ст. В. Шухевич, – а те, що є, не вистачило би на виживленє і десятої частини всієї тамошньої людности».[6, c. 36]
Багато гуцульських селянських господарств часто не мали ні плуга, ні стодоли для зберігання збіжжя.
У гірських долинах Гуцульщини переважають дерново-глеєві, дерново-лучні слабопідзолисті, бурі лучні, вище в горах – бурі лісові ґрунти, що містять 3,5 % гумусу і мають підвищену кислотність. Ці гористі маловрожайні землі, вологий клімат, дощове карпатське літо, ранні холодні зими були причиною того, що рільництво на Гуцульщині не набуло значного розвитку. Раціональному веденню землеробства тут заважала пересіченість місцевості і обумовлена цим роздрібленість земель. Гористий рельєф більшості орних земель ускладнював їх обробіток. Крім того, часті виливи річок замулювали селянські поля і городи.
На Гуцульщині застосовувались різні системи землеробства: вирубно-вогнева, з якої виділялось у процесі розвитку вирубно-польове господарство як перехідний етап до орного землеробства, а також у незначних розмірах – перелогова і плодозмінна, які виникли в умовах лісового ландшафту.
Тут навіть іще в XIX – на початку XX ст., як і в інших гірських районах Карпат, велось вирубно-вогневе господарство, яке сягає своїм корінням доби Київської Русі, а можливо, й глибше. Воно виникло на певній стадії суспільного розвитку як беззнарядевий спосіб вирощування зернових культур.
Вибравши вирубну ділянку («паленики», «паленища»), час випалювання її узгоджували із часом посіву навесні ярих чи восени озимих культур. На Гуцульщині випалювали «паленики» навесні, рідше – восени [1, арк. 3].
Паливний матеріал розкладали по всій ділянці, одразу підпалювали його в кількох місцях з одного боку – в напрямі вітру, у безвітряну погоду – з усіх боків одночасно. Випалювали в один захід – протягом дня, а іноді й цілої ночі, в залежності від розміру ділянки.
Посіяне в попіл зерно прикопували сапами, здійснюючи цим важливий агротехнічний захід – перемішували золу із землею, одночасно вводили в ґрунт органічне добриво і закривали