були почуті, відплату за добрі дари отримано, надії здійснилися, спокій і добробут прийшли в створену нею сім’ю. Тоді, як один з мужніх та терплячих янголів, які чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радіючи, що може відпочити.
Однак до цих приємних змін, як часто буває в нашому дивному світі, додалися випробування. Іноді – кумедні, іноді – досить тернисті. Переживши перше почуття подиву, недовіри й радості, Джо, зі звичайною невдячністю, властивою людській натурі, швидко втомилася від популярності й почала обурюватися з приводу втрати колишньої свободи, оскільки підкорена публіка несподівано висунула свої права на неї саму і на все, що стосувалося її минулого, сьогодення й майбутнього.
Незнайомі люди наполягали на тому, щоб побачити її, спитати про щось, дати пораду, застерегти, привітати і доводили її до божевілля своїми надзвичайно нудними знаками уваги. Якщо вона не бажала розкрити перед ними своє серце, вони дорікали їй. Якщо відмовлялася забезпечувати матеріально їхні улюблені благодійні організації, допомагати окремим нужденним і висловлювати співчуття з приводу кожного горя або пригоди, відомих людству, називали безсердечною й егоїстичною. Якщо вона не відповідала на гори листів, казали, що це нехтування своїм обов’язком щодо відданих читачів, а якщо вона вважала за краще обирати самоту власного будинку, а не той п’єдестал, на якому її запрошували позувати, це викликало багатослівну критику «зарозумілих манер літераторів».
Вона робила все, що могла, для дітей, бо заради них і створювала свої книжки, тому докладала зусиль, щоб задовольнити вимогу, яка звучала з вуст жадібної юності: «Ще оповідань, ще, прямо зараз!». Рідні несхвально ставилися до того, що вона проявляє надмірну запопадливість, забуваючи про них, її здоров’я страждало від такої напруженої роботи, але якийсь час вона з вдячністю приносила життя на вівтар літератури для юнацтва, відчуваючи, що багато в чому зобов’язана своїм маленьким друзям, чию симпатію завоювала після двадцяти років наполегливої роботи.
Але настав час, коли їй урвався терпець. Замість того, щоб бути «левицею», вона стала «ведмедем» – за характером та прізвищем – і, повернувшись у свій барліг, грізно гарчала, коли її звідти викликали. Рідних це тішило, тож вони й не думали співчувати Джо, проте вона сама врешті-решт почала розглядати наслідки своєї популярності, як найжахливішу з усіх пригод, в які будь-коли потрапляла, бо їй здавалося, що вона втрачає свій головний скарб – свободу.
Життя на очах у публіки швидко втрачає свою чарівність. До того ж Джо була вже не першої молодості, дуже стомлена й занадто обтяжена турботами, щоб їй могло сподобатися подібне існування. Вона відчувала, що вже виконала всі вимоги, які тільки можуть вважатися розумними, коли автографи, фотографії та автобіографічні нариси поширилися всією країною, коли художники зобразили її будинок з усіх боків, а репортери – її саму. Щоправда, тільки похмурою, бо саме такою вона була під час набридливих зустрічей з ними.
У