якісь куці залишки темно-синього, як ніч, оксамиту. Тоді цей дивний матеріал, що приємно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашої сусідки – дружини генерала і за сумісництвом директорки сусідньої школи – Віри Ігнатівни. Директорка та була незлобливою і навіть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приємною, і нашій зубожілій родині симпатизувала.
Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16]. Коли почула по радіо про Едіт Піаф.
Якась дикторка повчально зазначила, що в популярної співачки була єдина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «іспанку» і померла. І тоді я почала уявляти себе нею… Цією дівчинкою. Думала про Едіт Піаф, як про свою маму. Бо тебе я не пізнала. А та, хоч і далека, майже до казковості – співачка, була ближчою мені за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижі, або деінде. Та де завгодно…
Тітка Дуня не могла мені замінити маму, а батько весь час був такий відчужений у моєму ранньому дитинстві, що я чимдуж потерпала від браку простого людського тепла, що називається «любов’ю». Дуня давила мене своїм піклуванням й іноді, дуже зрідка – казками та небилицями, якимись історіями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тоді в моєму уявленні існував інший концепт батьківської любові. І я почала уявляти себе все більше і більше дочкою Едіт.
Пізніше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцінна родина? Якби в дитинстві я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любові? Звісно… мені нема на що нарікати. В мене була двоюрідна бабуся – тітка батька Дуня і, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розірвала його і пішла своєю дорогою далі, якби в мене була мама.
Або Зворотний бік місяця
«…ясно одне: в шістдесятих роках космос побачить Людину. І немає сумніву в тому, що то буде наша, радянська людина, яка здійснює план комуністичного семиріччя».
Л. Вишеславський
Літературна газета № 1(1618)
01.01.1960
Коли ти дивишся на мене, в мені ніби вибухає воднева бомба. Й досі вибухає. Я так і не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сімдесят другому ти, немов чорт із табакерки, якимось чином опинився в Берліні незадовго після того, як я потрапила сюди, я повірила у фатум. Усе має своє значення в цьому світі. І ми не владні, не здатні, та просто не спроможні щось змінити. Навіть коли нам здається, що ми керуємо своєю долею. Щось вище за нас вирішує, кому з ким і на яких умовах, іноді досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачається. Він мінімальний. Хіба що для заспокоєння своєї совісті – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…
Однак я все пам’ятаю. Досі все пам’ятаю. Кожне твоє слово, кожен погляд і порух твоєї душі назустріч до мене. Мені здається, я навіть перебільшую. Хм, звісно що так. Гіпертрофую своє значення для тебе шляхом