ви і німецьку знаєте?
– Знаю. Точніше, говорю погано, а от читаю і перекладаю – досить добре. Щоправда, це мені зараз у нагоді не стане. Не до того.
Аделія запросила Осипа сісти на масивну дерев’яну лаву з кованими поручнями. Жінка нагадувала йому маму.
– Хочете яблук? – В її руках звідкись з’явилося кілька стиглих антонівок.
У такій ситуації вчителю пасувало би відмовитись, але яблука пахли так, що котилася слина. Осип простягнув руку, а в животі по-зрадницьки забурчало.
Аделія різко підвелася:
– Та ви голодний! А я займаю вас своїми балачками. Перепрошую, вас, мабуть, вже чекає вечеря.
– О, не переймайтеся, схоже, моя вечеря сьогодні – то ваші яблука. – Жартувати над самим собою – то було в його стилі.
Жінка спохмурніла.
– Зачекайте тут. Я повернуся за хвилю. Не йдіть нікуди.
Вона швидким кроком пішла у будинок, не оглядаючись. Повернулася за кілька хвилин із якимось згортком.
– Це вам, пригощайтесь.
У згортку були ще теплі пироги з яблуками. Осип добре пам’ятав, як без вагань накинувся на них просто там, у садку. Він їв, а Аделія розгублено стояла поруч.
По всьому жінка майже невідчутно торкнулася його плеча рукою:
– Наступного разу я спечу горіховий штрудель.
З того часу тричі на тиждень після занять із Петрами Осип їв із її рук. Він міг би відмовитися, віджартуватися, зрештою, перетерпіти свій голод і послати до дідька потреби в силі організму, що ріс. Але він любив ті хвилини навіть не за їжу, якої йому ще багато років завжди буде мало, а за приємне відчуття майже материнського захисту. Турбота Аделії була тим острівцем, де його виснажена і ще дуже юна душа могла відпочити й поніжитися.
Коли було тепло, проводили час у саду, а взимку – у невеликій прибудові, де розпалювали піч.
Аделія любила гладити його по голові і перебирати попелясте волосся пальцями. В ті хвилини Осипу хотілося спати. Згорнутися калачиком і заснути просто тут, під вишнею, як це часом роблять обидва Петри.
– Ти виростеш красивим. Кращим, ніж мої сини. Жінки люблять таких, блакитнооких, – сказала якось Аделія і ледь відчутно торкнулася губами високого чола.
Від цього невинного поцілунку всередині Осипа щось обірвалося. Здивовано дивився на Аделію: перед ним була красива молода жінка, на вигляд, може, і не старша за його одноліток. Якби не діти – ніхто б не дав їй більше двадцяти. Трохи бліда шкіра, худі кисті рук, але впевнена і горда постава. І що вона знайшла у старому Петрові?
Осип осмілів і обійняв Аделію, але вона несподівано відштовхнула:
– Не треба. Ти занадто юний. Вибач, що дала собі волю.
– Будь певна – задалеко не зайде. – Близькість жінки зводила з розуму. Зловив себе на думці, що хотів би кинутися цілувати їй шию, щоб вона хапала повітря ротом і притискалася до його губ сильніше, так, як роблять те ласі до пестощів місцеві дівчатка, що нерозбірливо вішаються на гімназійних хлопців і сподіваються колись стати їхніми