вперше розлучатись із Ольгою надовго. Тоді здавалося, що назавжди. Як же Августа плакала, коли дізналася, що батька переводять у Чернівці!..
Того дня вона прийшла додому раніше. Разом із Софією Окуневською і Ольгою зібралися побути на околицях, дихати природою, пити свіже молоко й говорити про все на світі. Але погода зіпсувалася, звіявся вітер. Довелося залишити Ольгу в Софії вдома, бо та щось хотіла роздивитись у бібліотеці, а самій поспіхом іти додому, щоб не змокнути. Тільки зачинила за собою двері, як за вікном гримнуло і вперіщив дощ.
Тато сидів із книжкою на широкому бамбетлі, мами Августа не бачила, але чула її голос.
– То це вже вирішено, Йосифе?
– Остаточно. В Чернівцях потребують радника крайової управи. Я погодився.
– Не спитавши нас?
Мама говорила невпевнено, ніби боялася, що її сміливість може викликати батьків гнів.
– А про що питати? Хіба дурень би відмовився. Та й уяви, як то добре буде для доньки. Чернівці. Інтелігенція. Знайомства, можливості. – Батько встав і пішов у куток кімнати. Августа того не бачила, але здогадувалася, що зараз він підходить ззаду, обіймає маму і вже м’якшим голосом каже: – Винаймемо будинок, обживемося, тобі сподобається.
Мовчки зайшла до кімнати і пильно глянула на батьків. Усе було саме так, як вона уявляла: тато стояв позаду мами і, мабуть, іще секунду тому її обіймав, але, побачивши доньку, перелякано відсахнувся.
– То ми кудись їдемо? – сама не впізнавала власний голос.
– Ми переїздимо до Чернівців. – Тато говорив повільно, обережно, ніби ступав по краю скелі. – Я матиму хороший чин. А ти зможеш навчатися.
Дівчина кілька секунд стояла на місці. Її брови нахмурилися й утворили дві складки на лобі, погляд уперся в підлогу. Далі повільно обернулась і мовчки пішла в свою спальню.
Життя руйнувалося.
Вона не могла влаштувати шкандаль, плакати, кричати, тупати ногами – не дозволяло виховання. Натомість згорнулася калачиком у кутку кімнати і просиділа так кілька годин. Лише коли кінцівки розболілися від постійного напруження, помітила, що вже ніч, роздяглась і голою залізла під холодне простирадло.
На ранок, спухла від сліз, пішла до Ольги.
У будинку Кобилянських було на диво тихо. Зазвичай повна людей хата аж трясеться від руху і гулу. Ольга була вдома сама. Коли Августа зайшла в кімнату, її подруга грала якусь легку мелодію на фортепіано.
– А де всі? – на голос Кобилянська обернулась, але продовжувала грати.
– По господарству. А я захворіла трохи, то й лишилася в хаті. Посидиш зі мною?
– Ольго… – Августа вже сумнівалася, чи варто казати щось їй зараз, у час хвороби. – Ольго, я більше не житиму в Кимпулунзі.
– Це як? – музика різко обірвалася, Кобилянська розвернулася на стільці й здивовано дивилася на подругу знизу вгору. Августа простягнула їй обидві руки і та прийняла.
– Ми переїздимо до Чернівців.
– До Чернівців? –