зауваження і писала по-новому. І коли «Людина» нарешті вийшла, то Кобилянській важко було впізнати у цьому тексті своє первісне оповідання. Часом здавалося, що через чужі зауваження та зміни перед нею був не зовсім її твір. Подія, що мала б додати впевненості, посіяла ще більші сумніви.
І от тепер, коли про її нову повість «Царівна» було стільки позитивних відгуків, Ольга відчула себе такою, що твердо стоїть на ногах у сучасній літературі. Тепер її мали б оцінити всі, навіть Озаркевич.
Геньо… Від спогадів про нього в Кобилянської приємно стискалося серце. Вони ніколи не були разом і навіть не цілувались, але скільки всього хорошого залишив цей хлопець у її житті. Так багато, як із ним, вона не розмовляла ще з жодним чоловіком. Спочатку – в гурті з Наталкою, Софією, Юліаном і Максиміліаном, а потім – і наодинці. Особливо пам’яталися кінні прогулянки. Ольга обирала найноровливішого жеребця, чіпляла червоні китиці йому на голову, сідлала і за якусь хвилину вже була верхи. Євген їздити не вмів, то ж завжди ішов поруч. Так і гуляли – Ольга на коні, Геньо – пішки. А коли між ними, як зазвичай буває у молодих, розпалювалася суперечка, Кобилянська щосили втискала важкі чоботи в боки коневі і мчала геть галопом. Озаркевич залишався розгубленим посеред лісу. За кілька хвилин Ольга поверталась. Її розпирало від забороненого щастя – швидкої їзди. Геньо терпляче чекав. У такі хвилини почувалася вищою, більшою, сильнішою за нього. І нащо те їй було треба? Отой дитячий бунтарський дух не давав спокою.
Через Євгена Ольга почала багато читати і писати. Він – студент Віденського університету, завжди був у курсі подій у світі. Випросила в батька дозволу передплатити два німецькі журнали – один про політику, інший – про мистецтво. Батько спочатку не хотів, посилався на брак грошей, але коли за неї вступився Юліан, котрий на той час вже сам учителював, тато зм’як і навіть сам організував усе через пошту.
З письмом було важче – здивувати Євгена хорошим словом ніяк не вдавалося. Він завжди казав, що її вірші та короткі есеї – ніщо більше, як наслідування німецьких письменників. Ольга злилась, ображалась, але не відступала.
Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усі роки, їхала спочатку до Димки, потім – до Чернівців, і була в її серці теплим, наївним спогадом навіть тоді, коли поруч стояв Маковей.
– Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти, – повторював Осип.
– А яка? – сама здивувалася ноткам кокетства у своєму голосі.
– Ти… Ти – унікальна. Діамант. Мені часом здається, що осягнути твою глибину неможливо.
Ольга нахмурилася. Щось неприємне зашкребло під серцем. А яких слів вона чекала замість цих? Захоплення її красою? Зізнання у коханні? Зрештою, що за дурні думки? Хіба не через це вона намагається переступити своїми творами і постійним навчанням? Хіба не хоче, щоб жінок цінували не за вроду?
– Ти перебільшуєш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене такою тільки тому, що щось заступає тобі очі, – всміхнулася грайливо і повернулась обличчям. – Щось, що не дає