влаштувала Гарді Прингл. Мене не запросили. А Ребекка Дью через це така лиха, що не хотіла б я зараз опинитися на місці Порошинки. Та коли я згадую доцю Гарді Прингл, Міру, гарненьку й глупувату, яка намагалася в контрольній роботі довести, що КОТИ при основі рівнобедреного трикутника – рівні, то пробачаю цілій їхній зграї. А минулого тижня вона – можеш собі уявити! – назвала шибеницю ‘‘вішалкою’’! Заради справедивості варто таки зауважити: не всі, хто допускається таких грубих помилок, Принглівського роду. Блейк Фентон нещодавно назвав алігатора ‘‘великою комахою’’. Ось тобі й смішинки вчительського життя!
Схоже, сьогодні засніжить. Люблю вечори в передчутті снігу. Вітер ‘‘гуляє у вежі й у вітті дерев’’ і робить мою затишну кімнату ще затишнішою. Сьогодні ввечері з тополь неодмінно злетить останній золотий листок.
Думаю, тепер я вже відбула всі гостини. Я про запрошення від батьків своїх учнів, і з містечка, і з околиць. Гілберте, коханий, як я об’їлася гарбузового мармеладу! Давай домовимося, що у Будинку Нашої Мрії ніколи, нізащо не подаватимуть гарбузовий мармелад.
Майже всюди, де я тільки не гостювала минулого місяця, мене пригощали гарбузовим мармеладом. Коли я вперше скуштувала гарбузовий мармелад, мені сподобалося… він був такий золотий, що мені здалося, наче я їм сонячне проміння… і я в захопленні необачно про це прохопилася. Пішли чутки, що я обожнюю гарбузовий мармелад, і люди спеціально для мене його діставали. Минулого вечора я йшла в гості до пана Гамільтона, і Ребекка Дью запевнила, що мені не доведеться їсти гарбузовий мармелад, бо ніхто з Гамільтонів його не любить. Проте коли ми сіли за стіл, на буфеті неминуче стояв кришталевий таріль по вінця повний гарбузовим мармеладом.
– Я не робила свій мармелад, – пояснила пані Гамільтон, щедро накладаючи мені цілу тарілку, – але мені сказали, що ви просто вмираєте за ним, тому минулої неділі я відвідала свою кузину в Лоувейлі й розповіла, що цього тижня в мене буде гостювати панна Ширлі, а вона обожнює гарбузовий мармелад. І я попросила її позичити мені банку. Тож маєте гарбузовий мармелад, решту можете забрати собі додому.
Вартувало тільки побачити, з яким виразом Ребекка Дью зустріла мене, коли я вернулася від Гамільтонів з банкою, на дві третини повною гарбузового мармеладу. У нас його ніхто не їсть, тож глупої ночі ми закопали ту банку в садку.
– Ви ж про це не напишете? – схвильовано поцікавилася вона.
Відтоді, як Ребекка дізналася, що я часом пишу одну-другу історію в газету, вона живе в постійному страху… чи в надії… що геть усе, що стається в Лопотливих Тополях, потрапить на папір. Вона хоче, щоб я ‘‘начисто виклала все про Принглів і завдала їм жару’’. Проте, на жаль, жару зараз завдають саме Прингли, а поміж війнами з ними й роботою в школі мені бракує часу на історії.
Зараз у садку залишилося одне зів’яле листя й притрушені інеєм стебла. Ребекка Дью закутала в солому кущі троянд й натягнула зверху мішки з-під картоплі, як вона зазвичай робить, і в сутінках вони як дві краплі води схожі на групку горбатих стариганів, які опираються на ціпки.
Сьогодні