замало сміється.
Я пригадала, що коли ми розмовляли, Елізабет ні разу не засміялася. Я впевнена: цього вона ще не навчилася. У її будинку так тихо, так самотньо й безрадісно. Навіть у цю пору, коли світ буяє осінніми барвами, той дім видається сірим і понурим. Крихітка Елізабет занадто захопилася прислуханням до шепоту примарних голосів.
Думаю, одним із моїх завдань тут, у Саммерсайді, буде навчити її сміятися.
Твоя найніжніша, найвірніша подруга,
ЕНН ШИРЛІ
P. S. Ще трохи від бабусі тітки Чатті!»
III
Лопотливі Тополі,
провулок Примар,
Саммерсайд
25 жовтня
«Гілберте, КОХАНИЙ!
Уяви собі! Я побувала в гостях у Кленовому Пагорбі!
Панна Еллен власноруч написала запрошення. Ребекка Дью була неймовірно схвильована… адже вона все не вірила, що Прингли колись мене помітять. А ще вона була твердо переконана, що мені нема чого радіти.
– Вони затіяли щось лихе, нутром чую! – вигукнула вона.
У мене самої дійсно було схоже передчуття.
– З’явіться до них виключно у своєму якнайкращому вбранні, – скомандувала Ребекка Дью.
Тож я вирядилася в кремову муслінову сукенку у фіалки й зачесалася на новий лад, зробивши проділ на чолі. Виглядає страшенно привабливо.
Дами з Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Я б їх полюбила – якби на те їхня воля. Кленовий Пагорб – величний фешенебельний особняк, навколо якого туляться дерева, і до якого ніяк не пасує означення «пересічний». Там, у фруктовому саду серед сизих хвиль полину біля парадних дверей знаходиться велика біла дерев’яна фігура жінки зі знаменитого корабля капітана Абрагама, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’, яку перші Прингли привезли у свою нову домівку більше ніж сто років тому. Ще один їхній предок брав участь Мінденькій битві[5], а його меч висить тепер на стіні у вітальні поруч із портретом капітана Абрагама Капітан Абрагам – їхнього батька, і вони страшенно цим пишаються, чого навіть не приховують.
Над старими чорними камінними полицями з рельєфом висять розкішні дзеркала, стоїть кришталева ваза з восковими квітами, картини, де красуються численні вітрильники з минулих епох, вінок з пасмами кожнісінького Прингла, великі ракушки, а на ліжку в гостьовій спальні – клаптикова ковдра, всіяна візерунком з дрібнесеньких крил.
Ми сиділи у вітальні на кріслах XVIII століття з червоного дерева. Стіни тут були оздоблені шпалерами в срібну смужку. Важкі парчеві штори на вікнах. Мармурові столи, на одному з яких – чудова копія вітрильника з пурпуровим остовом й під білосніжними парусами, ‘‘Піди-І-Поклич-Її’’. Велетенський скляний канделябр, увесь у підвісках, що звисає зі стелі. Кругле дзеркало з годинником у центрі… річ, колись привезена капітаном Абрагамоміз «заморських країв». Усе це – неймовірно. Хотілося б мені, щоб і в домі нашої мрії було щось схоже.
Самі вже