школи й 10 – додому. Ось звідки тобі черпати натхнення! Якщо я можу допомогти такій дитині, як ця, то що мені якісь Прингли? Проблема в тому, що коли я зазнаю від Принглів поразки, навряд чи мені вдасться будь-кому допомогти.
Та мені подобаються Лопотливі Тополі. Я не просто винаймаю тут кімнату – вони стали моїм домом. А я їм подобаюся… подобаюся навіть Порошинці, хоч часом і дратую його, а він це демонструє, зумисне повертаючись до мене спиною й інколи косячи золотим оком, щоб пересвідчитися, як я до цього поставлюся. Я не часто його пещу, коли поблизу Ребекка Дью, бо їй це явно не до вподоби. Удень він спокійна, лагідна, замислена тварина… проте уночі він – таємниче створіння, можеш не сумніватися. За словами Ребекки, усе через те, що він мусить бути вдома з настанням сутінок. Вона ненавидить стояти на задньому дворі й кликати його. За словами Ребекки Дью, всі сусіди братимуть її на глузи. Вона енергійно гукає таким громовим голосом, що тихого вечора по всьому містечку чути, як розлягається: ‘‘Киць… киць…. КИЦЬ!’’ Удови впали б в шал, якби Порошинка не з’явився до того, як вони вкладуться в ліжко.
– Одному Богові відомо, що я пережила через Того Котиська… тільки Йому, – запевняє мене Ребекка.
Удови, без сумніву, гарно збережуться. Що не день, то більше вони мені подобаються. Тітка Кейт скептично налаштована до читання романів, проте сповіщає, що не має наміру ревізувати мої книги. Тітка Чатті любить романи. Вона має сховок, де заникує книжки… крадькома бере їх у міській бібліотеці… разом із пасьянсом і рештою всього, чого вона не хоче, щоб потрапляло на очі тітці Кейт. Її заначка – під сидінням крісла, на перший погляд, звичайного – тільки не для тітки Чатті. Вона відкрила мені свій секрет, бо, підозрюю, хоче, щоб я стала її спільницею в тому ділі. Насправді в Лопотливих Тополях немає ніякої потреби робити заначки, бо ніде немає стільки таємничих шафок, як тут. Хоч Ребекка Дью для певності не дозволить їм зберігати свої таємниці. Вічно вона злісно вимітає все з потаємних закапелків.
– Будинок не може сам себе прибирати, – смутно відповідає вона, коли котрась з удів протестує.
Я впевнена: вона б не панькалася з книжкою чи колодою карт, якби вони їй попали до рук. Вони наганяють жах на її праведну душу. За словами Ребекка Дью, карти – вигадка диявола, а романи – ще страшніше. Єдине, що Ребекка взагалі читає, окрім своєї Біблії, – світську хроніку з ‘‘Монреаль Ґардіан’’. Зазвичай вона зосереджено вивчає будинки, умеблювання й заняття багатіїв.
– Тільки уявіть собі, панно Ширлі, як ви мокнете в золотій ванні, – замріяно сказала вона.
Проте Ребекка Дью – справді сонечко. Вона десь роздобула зручне старе м’яке крісло з підголівником із бляклої парчі, куди якраз вміщається моя кучерява кучма. І сказала, що воно буде для мене. І вона не дасть Порошинці спати на ньому, а то ще чого доброго його шерсть потрапить мені на одяг, який я вбираю до школи, і Прингли матимуть ще одну причину для балачок.
Усю трійцю неабияк цікавить моя каблучка