Прісцилла. Він був такий вродливий і таємничий, як ми мріяли в дитинстві, Діано; я ще в житті не бачила краще вбраного чоловіка, а сам він марив «неземною, золотою красою» Прісцилли. Але ж в Японії нема канібалів.
– Зате в тебе весільна сукня мрій, – захоплено зітхнула Діана. – Ти в ній виглядатимеш, як справжня королева – ти така висока й струнка. Як ти залишаєшся такою стрункою, Енн? Я ще ніколи не була така товста – скоро в мене не залишиться талії.
– Повнота, як і худорлявість, даються нам долею, – сказала Енн. – В будь-якому разі, пані Ендрюс не скаже тобі те, що мені, коли я приїхала додому зі Саммерсайду. – Що ж, Енн, ти така ж кістлява, як завжди». «Струнка» звучить романтично, а от «кістлява» – зовсім інша річ.
– Пані Гармон говорила про твоє придане. Вона визнає, що воно не гірше за Джейн, хоч також каже, що Джейн виходила за мільйонера, а ти виходиш тільки за «бідного молодого лікаря. В якого ні копійки за душею».
Енн засміялася.
– Мої сукні дійсно гарні. Я люблю гарні речі. Пам’ятаю свою першу гарну сукню – з коричневої глорії, ту що Метью мені купив на шкільний концерт. До того все, що я мала, було негарне. Тієї ночі мені здавалося, що я вступаю у новий світ.
– Того вечора Гілберт декламував «Бінґен на Рейні» і дивився на тебе, коли казав «Була ще інша, НЕ сестра». А ти розізлилася, бо він запхав твою рожеву троянду собі в нагрудну петельку! Тоді ти ще й не уявляла, що вийдеш за нього.
– Ну, це знову доля, – засміялася Енн, коли вони спускалися сходами горища.
II. Будинок Мрії
У Зелених Дахах у повітрі витало таке хвилювання, як ніколи раніше за всю їхню історію. Навіть Марілла була така схвильована, що не могла цього приховати – що було майже феноменально.
– У цьому домі ще не було весілля, – сказала вона, ніби виправдовуючись, пані Рейчел Лінд. – У дитинстві я чула, як один священник казав, що будинок не стає справжньою домівкою, поки не буде освячений народженням, весіллям і смертю. Смерті тут були – мої батько й мати померли тут, як і Метью; і навіть дитина тут народилася. Колись давно, ще коли ми тільки сюди переїхали, у нас недовго працював одружений чоловік, і його жінка тут народила. Але весілля тут ще не було. Так дивно думати про те, що Енн виходить заміж. Вона мені далі здається маленькою дівчинкою, яку ми з Метью привезли сюди чотирнадцять років тому. Я ніяк не можу повірити, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчувала, коли побачила, як Метью веде ДІВЧИНКУ. Цікаво, що сталося з тим хлопцем, якого б нам прислали, якби не помилка. Цікаво, як склалася ЙОГО доля.
– Ну, помилка сталася на щастя, – сказала пані Рейчел Лінд, – хоч був час, коли я думала інакше – того вечора я прийшла подивитися на Енн, і вона влаштувала нам таку сцену. Чимало змінилося відтоді.
Пані Рейчел зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли йшлося про весілля, пані Рейчел була готова поховати минуле.
– Я дам Енн два свої бавовняні покривала, – продовжила вона. – Одне в смужку, а друге в листя. Вона каже, вони вертаються в моду. Ну, мода чи не мода,