моїх мрій, – захоплено сказала Енн. – Я такого й не чекала.
Того вечора Зелені Дахи гуділи від підготовки до наступного дня; але з настанням сутінків Енн вислизнула надвір. Вона мала здійснити невеличке паломництво свого останнього дівочого вечора й мала здійснити його наодинці. Вона пішла на могилу Метью, на маленькому кладовищі Ейвонлі в затінку тополь, і там в неї відбулося мовчазне побачення зі старими спогадами й невмирущою любов’ю.
– Який би щасливий був Метью завтра, якби був тут, – прошепотіла вона. – Але я вірю, що він знає й радіє – десь в іншому місці. Я десь читала, що «наші мертві не вмирають, поки ми про них не забуваємо». Метью ніколи не помре для мене, бо я ніколи його не забуду.
Вона залишила на його могилі квіти, які принесла зі собою, і поволі рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечір, який переливався грою світла й тіней. На заході небом пливли купчасті хмари – малинові та янтарні, зі смугами зеленого неба між ними. вдалині мерехтіло призахідне море, і невпинний голос води виринав на рудуватий берег. Довкола неї, у прекрасній сільській тиші, розкинулися пагорби, поля й ліси, які вона так давно знала і любила.
– Історія повторюється, – сказав Гілберт, який приєднався до неї біля своїх воріт. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?
– Я в сутінках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з воріт; і я проковтнула гордість і з тобою заговорила.
– І переді мною відкрилося небо, – додав Гілберт. – З тої миті я чекав завтрашнього дня. Коли я залишив тебе того вечора біля твоїх воріт і йшов додому, я був найщасливішим хлопцем на світі. Енн пробачила мені.
– Думаю, це ти мав мені вибачати. Я була невдячною негідницею – і після того, як ти врятував мені життя на ставку. Як я спочатку ненавиділа тягар від того, що я перед тобою в боргу! Я не заслуговую того щастя, що отримала!
Гілберт засміявся й міцніше стиснув дівчачу руку з його перснем. Заручний перстень Енн був кільцем з перлів. Вона відмовилася носити діамант.
– Мені ніколи не подобалися діаманти з того часу, як я дізналася, що вони не пурпурові, як я собі намріяла. Вони завжди мені нагадуватимуть про те старе розчарування.
– Але перли символізують сльози, за легендою, – заперечив Гілберт.
– Я не боюся. А сльози можуть бути й від щастя. У найщасливіші моменти мого життя на очах у мене були сльози – коли Марілла сказала, що я можу залишитися в Зелених Дахах – коли Метью подарував мені мою першу красиву сукню – коли я почула, що в тебе спала гарячка. Тому нехай будуть перли, Гілберте, і я охоче прийму життєвий смуток разом із радістю.
Але сьогодні закохані думали тільки про радість без натяку на смуток. Бо завтра їхнє весілля, і на них чекав будинок їхніх мрій на туманному, пурпуровому березі гавані Чотирьох Вітрів.
IV. Перша наречена із Зелених Дахів
Коли Енн прокинулася вранці дня свого весілля, сонячне світло підморгувало їй через вікно над дахом веранди, а фіранки розвівав вересневий бриз.
«Яка