щось є, – видихнула Фейт.
– Я полізу туди й подивлюся, що це, – рішуче мовив Джеррі.
– О, не треба, – почала благати Уна, хапаючи його за руку.
– Ні, я піду.
– Тоді ми всі підемо з тобою, – сказала Фейт.
Тож усі четверо полізли хиткою драбиною догори: Джеррі та Фейт – зовсім-таки безстрашно, Уна – збліднувши від переляку, а Карл – досить неуважно, розмірковуючи про те, чи вдасться йому знайти нагорі кажана. Він так хотів побачити кажана при денному світлі!
Піднявшись драбиною на копицю сіна, вони побачили те, що викликало той шелест, і від цього видовища їм аж мову відняло на кілька хвилин.
У маленькому гніздечку посеред сіна згорнулася дівчинка, яка виглядала так, наче щойно прокинулася. Побачивши їх, вона, тремтячи, досить непевно звелася на ноги, і в яскравому сонячному світлі, що линуло з обплетеного павутиною віконця позаду, вона змогла розгледіти її худеньке, спалене на сонці личко, бліде навіть попри засмагу. Волосся її було заплетене у дві грубі, схожі на мотузки, коси, а очі в неї були дуже дивні – «зовсім білі», як подумали пасторські діти, поки вона поглядала на них хоча й трохи зухвало, та все ж з якоюсь гіркотою. Вони справді були такі блідо-блакитні, що здавалися майже білими, особливо в порівнянні з тоненькою чорною смужкою довкола райдужки. Дівчинка була боса й з непокритою головою, а вдягнута була в стару, вицвілу й подерту клітчасту сукенку, надто тісну й закоротку для неї. Що ж до віку, то, дивлячись на її маленьке виснажене личко, важко було припустити, скільки їй років, але зріст виказував, що дівчинці близько дванадцяти.
– Хто ти? – спитав Джеррі.
Дівчинка озирнулася назад, ніби в пошуках шляху до втечі, а тоді, здавалося, поступилася, ледь помітно затремтівши з відчаю.
– Я Мері Венс, – відповіла вона.
– Звідки ти прийшла? – продовжив Джеррі.
Мері, замість того щоб відповісти, раптово сіла, чи то пак впала, на сіно й почала плакати. Фейт миттю кинулася до неї й обійняла її худенькі тремтячі плечі.
– Облиш її, – закомандувала вона до Джеррі, а тоді обійняла малу приблуду. – Не плач, люба. Просто скажи нам, що трапилося. МИ – твої друзі.
– Я так… так… зголодніла, – заголосила Мері. – Я… я їла востаннє в четвер уранці, а відтоді хіба що трохи води випила зі струмка поблизу.
Пасторські діти з жахом перезирнулися. Фейт зірвалася на ноги.
– Перші ніж скажеш ще хоч слово, ходімо з нами в пасторський дім, поїси чогось.
Мері здригнулася.
– О, ні… я не можу. Що скажуть ваші мама й тато? Вони ж відішлють мене назад!
– У нас немає мами, а татові байдуже, як і тітці Марті. Ходімо, кажу тобі, – нетерпляче тупнула ногою Фейт.
Чи ж ця чудернацька дівчинка хоче вмерти з голоду майже в них на порозі?
Мері скорилася. Вона була така слабка, що не могла навіть самотужки зійти вниз драбиною, та діти якось допомогли їй спуститись і повели її через поле на кухню пасторського дому. Тітка Марта, яка саме замішувала