– Ти мала чути про нього, бо ж згадувала його.
– О, так, але я не знала, що він живе в якомусь місці. Думала, він просто блукає собі довкола. Пан Вайлі іноді згадував про пекло, коли ще був живий. Він завжди когось туди посилав. Я собі думала, що то якась місцина в Нью-Брансвіку, звідки він родом.
– Пекло – жахливе місце, – сказала Фейт так драматично-вдоволено, як тільки можна розповідати про всілякі страхіття. – Лихі люди потрапляють туди після смерті й довіку горять у вогні.
– Хто тобі таке сказав? – недовірливо запитала Мері.
– Так написано в Біблії. І пан Ісаак Крозерс із Мейвотера говорив нам те саме в недільній школі. Він був старостою в церкві й усе про це знає. Але тобі нічого хвилюватися. Якщо будеш поводитися чемно, то підеш до раю, а як будеш погана, то, певно, таки до пекла.
– Нє, в пекло я не піду, – рішуче відказала Мері – Хай яка вже я погана, горіти у вогні я не хочу. Я ж знаю, як воно, – колись випадково взяла в руки розпечену кочергу. А що треба робити, щоб бути хорошою?
– Треба ходити до церкви та в недільну школу, читати Біблію й молитися щовечора, а ще робити пожертви на місіонерську діяльність, – пояснила Уна.
– Стільки всього! – вигукнула Мері. – Може, щось іще?
– Ще треба просити в Бога, щоб пробачив тобі гріхи.
– Але я н-ніколи їх не вчиняла, – сказала Мері. – Що взагалі таке той гріх?
– О, Мері, та ж їх усі чинять, тож і ти точно грішила. Чи ж ти ніколи не казала неправди?
– Купу разів, – відповіла Мері.
– А це страшний гріх, – урочисто мовила Уна.
– То ти хочеш сказати мені, – домагалася пояснень Мері, – що мене відправлять до пекла за те, що я час від часу брехала? Але ж я була ЗМУШЕНА. Пан Вайлі одного разу всі кістки б мені переламав, якби я йому не збрехала. Мене ці брехні знаєте, скільки разів рятували!
Уна зітхнула. Непросто було розібратися з такою кількістю складних питань. Вона здригнулася на думку про те, як воно – коли тебе жорстоко б’ють. Скоріш за все, вона б тоді теж збрехала. Вона стиснула маленьку мозолисту долоньку Мері.
– А це єдина сукня, яку ти маєш? – запитала Фейт, чия весела натура не бажала надовго зупинятися на неприємних темах.
– Та я просто надягнула її, бо вона вже зовсім ні до чого не годиться, – вигукнула Мері, зашарівшись. – Одяг мені купувала пані Вайлі, а я не хотіла бути їй щось винна. Я ж-бо чесна! Якщо я собі зібралася тікати, то не хотіла брати з собою нічогісінько з того, що належить ЇЙ і хоча б чогось вартує. Коли я виросту, то сама куплю собі блакитну атласну сукенку. Та й ваш одяг не такий уже й чудовий. Я думала, пасторські діти завжди гарно вбрані.
Очевидним було те, що Мері була дівчиною з характером і мала вразливі місця. Та був у ній якийсь дивний, дикий шарм, яким вона всіх полонила. Того дня її привели у Веселкову Долину й відрекомендували Блайтам як «подругу, що живе по той бік затоки й приїхала в гості». Блайти прийняли її без жодних запитань, може, тому, що вона на той момент мала цілком поважний вигляд. Після обіду, під час якого тітка Марта знай щось бурмотіла собі під ніс,