корова збирається хвицяти ногами?
По спинах її слухачів пробігла дрож – радше приємна, аніж навпаки. Вони ніколи б навіть не наважилися використовувати такі непевні слова, але можливість почути, як їх говорить хтось інший – та ще й дівчина, – виявилася досить захопливою. Ця Мері Венс однозначно була цікавою істотою.
– Я не звинувачую тебе за те, що ти втекла, – сказала Фейт.
– О, я не тікала через те, що вона мене лупцювала. То бувало кожного дня, то я вже збіса добре до цього звикла. Нє, я вже тиждень планувала дати драла звідти, бо дізналася, що пані Вайлі збирається здати свою ферму в оренду й переїхати до Лоубриджа, а мене віддати своїй кузині з Шарлоттауна. ТАКОГО я вже не збиралася терпіти! Вона навіть гірша за пані Вайлі. Пані Вайлі минулого літа позичала мені їй на місяць, то я б краще зі самим дияволом жила!
І вдруге по спинах дітей пробігла дрож. Та цього разу Уна виглядала зніяковіло.
– От я й вирішила покінчити з цим і втекти. Мала сімдесят центів, які мені ще навесні дала пані Кроуфорд за те, що я посадила їй картоплю. А пані Вайлі про це ні сном ні духом, бо вона якраз навідувала свою кузину, коли я її садила. Я собі думала, що втечу нишком до Глена, а тоді куплю квиток до Шарлоттауна й спробую знайти там якусь роботу. Я, знаєте, дуже енергійна – зовсім не ледача. То в четвер уранці я й втекла, поки пані Вайлі ще спала, і пішла до Глена – шість миль ішла пішки. А коли прийшла на станцію, то виявила, що згубила всі гроші. Поняття не маю, як і де. Ну, не було їх, та й усе. Я не знала, що мені було робити. Якби повернулася до Вайлі, вона б із мене сім шкур здерла. То я й сховалася в тій старій стодолі.
– І що ти тепер робитимеш? – запитав Джеррі.
– Не знаю. Певно, повернуся назад і вип’ю свою гірку чашу. Тепер, коли я наїлася, то, думаю, зможу це стерпіти.
Та за вдаваною хоробрістю в очах Мері ховався страх. Уна раптово перелізла з одного надгробка на інший, ближче до Мері, й обійняла її за плечі.
– Не повертайся туди. Залишайся з нами.
– О, пані Вайлі прийде по мене, – відказала Мері. – Певно, вона вже й на мій слід напала. Думаю, я можу побути з вами, поки вона мене не знайде, якщо ваш тато й тітка не проти. Ото ж я дурна була, коли вирішила, що зможу втекти. Вона б і з того світу мене дістала. Та мені в неї було так погано!
Голос Мері затремтів, та вона соромилася виявляти свою слабкість.
– Навіть собаці краще живеться, аніж мені було ці чотири роки, – зухвало пояснила вона.
– Ти жила з пані Вайлі чотири роки?
– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптауні, коли мені було вісім.
– Це ж звідти й пані Блайт! – вигукнула Фейт.
– Я провела в сиротинці два роки. Мене туди відправили, як мені було шість. Мамка моя повісилася, а тато собі горлянку перерізав.
– Який жах! А чому ж так?
– Пиячили, – лаконічно відповіла Мері.
– І в тебе немає ніяких родичів?
– Нє, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цілої купи родичів. Моє повне ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Бол Венс. Хоч