не так, подивився на мене і став, бідолашний, в тупик. А у мене спосіб простий: я кожного разу дивлюся, не відриваючи погляду, прямо йому у вічі. Знаєш, майже всі люди важко витримують таке, починають бентежитись. Якщо ти хочеш від кого-небудь чогось домогтися і несподівано поглянеш йому прямісінько в очі, а він від цього не збентежиться, – тоді полиш усяку надію! Ти ніколи нічого не доб’єшся від нього, ніколи! Але так буває дуже рідко. Я знаю, власне, тільки одну людину, з якою у мене це не виходить.
– Хто ж це такий? – запитав я похапцем.
Він подивився на мене трохи примруженими очима, як це траплялося тоді, коли він поринав у свої думки. Відтак відвів свій погляд і нічого не відповів, a я, незважаючи на свою гостру зацікавленість, не зміг повторити своє запитання.
Але мені здалося, що він говорив тоді про свою матір – з нею він, здається, був духовно тісно пов’язаний, однак ніколи я не чув від нього розповіді про неї і ніколи він не запрошував до себе додому. Я навіть не уявляв, як виглядала його мати.
Іноді я намагався наслідувати його і зосереджував свою волю на чомусь, щоб домогтися задуманого. Були такі бажання, які здавалися мені досить нагальними. Але все марно – нічого не виходило. Говорити про це з Деміаном я не наважувався. Зізнатися йому, чого б я бажав собі, – я теж не наважувався. Та й він мене не запитував.
Моя довірливість у релігійних питаннях зазнала тим часом певних проколів. Однак за характером свого мислення (що зазнавало впливу Деміана) я дуже відрізнявся від тих своїх однокласників, які виявляли повну зневіру. Таких було декілька, і від них доводилося чути, що, мовляв, це смішно і недостойно для людини вірити в якогось Бога. Що такі історії, як про Трійцю і про непорочне народження Ісуса, – просто сміховинні і що ганебно сьогодні поширювати подібні нісенітниці. Я ж зовсім так не думав. Попри всілякі свої сумніви, я з досвіду свого дитинства все-таки доволі багато чого знав про істинне благочестиве життя, як, наприклад, у моїх батьків, і не знаходив у цьому нічого поганого чи лицемірного. Ні, я, як і раніше, відчував до релігії глибоку шанобливість. Тільки Деміан привчив мене дивитися на ці перекази, на ці догмати віри інакше, тлумачити їх вільніше, фантазійніше, більш особисто; у будь-якому разі тлумачення, які він пропонував мені, я завжди вислуховував охоче і залюбки. Багато чого, щоправда, здавалося мені надто крамольним (як-от і з розповіддю про Каїна). А одного разу під час заняття з підготовки до конфірмації він налякав мене міркуванням, яке було, мабуть, іще сміливішим. Учитель розповідав про Голгофу. Біблійна оповідь про страждання і смерть Спасителя віддавна полишила в мені глибоке враження. У ранньому дитинстві я подеколи, особливо у Страсну п’ятницю, після того як батько читав цю історію вголос, щиро, всією душею жив у цьому скорботно-прекрасному, блідому, примарному і все-таки неймовірно живому світі – в Гетсиманському саду і на Голгофі. А коли я слухав «Пристрасті за Maтвієм» Баха, похмуро-могутнє сяйво страждань, що виходило з цього таємничого світу,