безтурботний настрій, стикаючись із будь-якої несправедливістю або дурістю з боку співрозмовника.
– Він цілком…
– Він має неабиякий успіх. Але я особисто не бачу в ньому нічого дивовижного. Мені він видається легковажним.
– О, ні, мамо, – заперечила Жозефіна. – Він зовсім не такий. Будь-хто тобі скаже, що він – справжня особистість, не рівня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дівчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього заміж!
Раніше їй таке і на думку не спадало. Остання фраза насправді була заготовлена для вираження симпатії до Тревіса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефіна вибачилася і пішла до своєї кімнати.
Попри те, що будинок був зовсім новим, Перрі зовсім не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспільства (що передбачало вельми солідні доходи), вони не видавалися нечемами, як ті люди, які увірвалися у вищий світ після 1914 року. Жозефіна мимоволі стала одним із піонерів покоління, якому судилося «відбитися від рук».
Вона одягалася у своїй кімнаті, збираючись піти до Ліліан, та думала час від часу то про Тревіса де Коппета, то про те, як вона вчора їхала додому з балу в Девідсонів. Тревіс носив під смокінгом вільну накидку синього кольору, успадковану ним від якогось старого дядечка. Тревіс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очі часто описували ровесниці протилежної статі як «глибокі й темні», хоча дорослі бачили звичайні карі очі, обведені темними, схожими на синці, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревіса, це було першим і останнім, що ви помічали – крім сліпуче-білих зубів. Як і Жозефіна, він теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в ті часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповіді, зауважимо: Жозефіна була «новітньою з нових».
Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочинені двері вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, і в спину їй дув суворий бриз. Вона йшла повз холодні кути будинків, повз закутки житлових кварталів, у яких чаївся вітер. Від цієї пори й до початку квітня Чикаго стає містом, в якому життя ховається за стінами будинків, де увійти у двері означає потрапити в інший світ – бо холод озера Мічиган завжди непривітний і не схожий на справжній північний холод; він слугує лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що відбувається всередині, а не ззовні. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – і навіть в сприятливий час року багатії, які проїжджають повз у лімузинах, радше дратують, ніж зачаровують тих, хто ходить бруківками. А всередині будинків панує глибока, повна тиша, – або шум, неначе ті, хто живе всередині, весь час зайняті винаходом нових танців. І все це – лише частина того, що люди мають на увазі, вимовляючи: «наш Чикаго».
Жозефіна мала намір зустрітися зі своєю подругою Ліліан Хаммел, але відвідування кінотеатру в їхні плани не входило. Якби лише матері знали, куди насправді збираються їхні дочки, то негожий, найпохмуріший фільм видавався б їм кращим. Тому що дівчата зібралися на автопрогулянку з Тревісом