би кого вона покохала. Жозефіна ніколи не була сором’язливою і ніколи ні на що не скаржилася. Її світ населяли лише двоє: вона та Чоловік – і покладатися вона могла лише на власні сили. У цьому світі вона впевнено орієнтувалася відтоді, як їй виповнилося вісім років. Вона ніколи нічого не планувала: вона просто з легким серцем попускала віжки, а всепереможна молодість вершила інше. Тільки коли юність минає і досвід наділяє нас уже нічого не вартою сміливістю, ми починаємо усвідомлювати, наскільки прості, по суті, всі ці речі.
«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотів запитати Ентоні, але не наважився! Він боровся з бажанням поцілувати її знову, ще ніжніше, – і хотів сказати їй, що в її вчинку немає мудрості; але не встиг він почати здійснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обіймах, і прошепотіла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу він отримав поцілунок. А потім, вже на самоті, він від’їжджав від дверей її будинку.
З чим же він погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертій, на розі.
«Боже милосердний! – подумав він, відчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нісенітниця про мою «відставку»… Це божевільна дитина, і вона обов’язково влаштує якісь неприємності – якщо їй трапиться той, хто їх шукає. Так і побіг я до неї завтра на побачення!»
Два тижні потому, чекаючи Мері Вейлі в безликій, бідно обставленій вітальні, Ентоні дістав із кишені якісь напівзабуті листи. Три листи він засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що відбувається в будинку, швидко розгорнув і прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третім у серії листів, які він одержував від Жозефіни після кожного побачення – і він був таким само дитячим і кумедним, як і всі інші. Хоч би якими щирими були її почуття, коли вона висловлювала їх особисто, на папері вони перетворювалися на нісенітницю. У листі чимало говорилося про «твої почуття до мене», і про «мої до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще більш незграбно: «Я завжди була об’єктом поклоніння для чоловіків, і я нічого не можу з цим вдіяти»; там неодмінно траплялися цитати з популярних пісеньок – ніби вони висловлювали стан адресантки виразніше, ніж її власні літературні потуги.
Цей лист викликав у Ентоні занепокоєння. Коли він дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогодні о п’ятій вечора, то почув, як спускається Мері, та швиденько сховав лист у кишеню.
Походжаючи кімнатою, Мері тихенько наспівувала якусь пісеньку. Ентоні запалив цигарку.
– Я бачила тебе у вівторок увечері, – раптово сказала Мері. – Ти, схоже, не нудьгував.
– У вівторок?.. – повторив Ентоні, ніби пригадуючи. – Так, справді. Зустрів знайому компанію дітей, пішли потанцювати. Весело було.
– Коли я тебе помітила, ти був майже на самоті.
– На що ти натякаєш?
Мері знову почала щось наспівувати.
– Ходімо, а то запізнимось на виставу.
Дорогою Ентоні пояснив, як опинився поруч із «молодшою сестрою