стільки шуму? – роздратувався дядько Квентін. Пані Стик промовчала. Дядька Квентіна вона боялася, і не дивно. Наступний стос тарілок вона поставила на стіл дуже акуратно.
– Що ви маєте намір робити сьогодні? – запитав перед кінцем сніданку дядько Квентін. Його трохи попустило, і йому стало неприємно бачити навколо такі нудні фізіономії дітей.
– Ми б хотіли влаштувати пікнік, – з надією відповіла за всіх Джорджа. – Я запитала дозволу в мами. Вона сказала, що можна, якщо пані Стик приготує нам канапки.
– Гадаю, захвату в неї це не викличе, – сказав дядько Квентін, намагаючись пожартувати. Діти ввічливо всміхнулися. – Але можете її попросити.
Запала тиша. Нікому не хотілося просити пані Стик про канапки.
– Дарма вона притягла сюди Смердюка! – похмуро мовила Джорджа. – Без нього нам було б набагато легше.
– Це так звуть її сина? – здивувався дядько Квентін.
– Та ні, – всміхнулася Джорджа. – Хоча таке ім’я йому б пасувало, бо він у ванні не миється і від нього шалено смердить. Ні, я маю на увазі її песика. Вона називає його Пухнастиком, а я – Смердюком, бо від нього й справді тхне.
– Прізвисько, здається, не дуже приємне, – сказав батько під гигикання дітей.
– Звичайно, – погодилася Джорджа, – але й песик не дуже приємний.
Скінчилося тим, що тітка Фенні сама попросила пані Стик приготувати бутерброди. Пані Стик піднялася до неї, щоб подати їй сніданок у ліжко, й погодилася поробити канапки, хоча й неохоче.
– Я з вами не домовлялася готувати ще на трьох дітей, які байдикують тут, – буркотіла вона.
– Я вас про це попередила, пані Стик, – терпляче сказала тітка Фенні. – Я ж не знала, що занедужаю, коли вони приїдуть. Якби я добре почувалася, то сама приготувала б їм і канапки, і ще багато чого. Але зараз я можу тільки просити вас допомогти, поки одужаю. Може, вже завтра я встану. Нехай діти побавляться якийсь тиждень, а потім, якщо й далі буду нездужати, я упевнена, що вони допоможуть вам. Але спершу нехай погуляють.
Діти взяли пакунки з канапками й вибігли з дому. Дорогою вони зустріли Едґара – вираз обличчя у нього був, як завжди, дурнячий і підступний.
– Чому ви не хочете взяти мене з собою? – спитав він. – Ми б разом попливли на острів. Я про нього чимало знаю, еге ж.
– Ні, ти з нами не попливеш, – відрубала Джорджа. – Ти нічого про острів не знаєш. І я тебе ніколи з собою туди не візьму. Це мій острів, зрозуміло? Точніше – наш. Він належить усім нам чотирьом і ще Тіммі. Тебе ми туди не пустимо!
– Це не твій острів! – закричав Едґар у відповідь. – Брешеш ти, ось що!
– Ти сам не знаєш, що мелеш! – зневажливо сказала Джорджа. – Ходімо, друзі! Не варто витрачати час на балачки з цим дурником.
Вони пішли, а Едґар стояв дуже похмурий і сердитий. Коли діти відійшли на безпечну відстань, він узявся голосно приспівувати:
Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!
Так ніхто більш брехати б не зміг!
Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!
Джуліан