завтра, – сказав Джуліан. – А сьогодні влаштуємо пікнік на пляжі. А потім погуляємо.
Умостившись на піщаному пляжі, діти влаштували пікнік, причому Тімоті дісталася чи не половина їжі. Канапки були не дуже смачні. Хліб черствий, масла замало, а кусні хліба надто грубі. Але Тімоті було байдуже. Він ізжер стільки канапок, скільки в нього влізло, а хвостом вихляв так сильно, що усіх пообсипав піском.
– Тімоті, нумо кинь бешкетувати! У мене вже скрипить на зубах і голова вся у піску! – бурчав Джуліан, укотре струшуючи з себе пісок. Пес натомість іще дужче завихляв хвостом і знову обсипав хлопця піском. Діти розреготалися.
– Тепер ходімо на прохідку, – сказав Дік, схоплюючись на рівні. – Мені треба ноги розім’яти. Куди підемо?
– Ходімо понад кручами – звідти добре видно острів, еге ж? – запропонувала Енн. – Джорджо, а корабель ще там?
Джорджа ствердно кивнула. У дітей з кораблем, що зазнав трощі й лежав на дні, була пов’язана дивовижна пригода. Потужний шторм підняв його на поверхню моря, і він застряг на рифах. Тоді дітям вдалося обнишпорити усі закути на ньому, й вони знайшли старовинну мапу з позначками, де сховано скарб.
– Пригадуєте, як ми знайшли на кораблі стару мапу, як шукали й знайшли золоті зливки? – спитав Джуліан, і очі йому блищали при спогаді про пригоду. – Невже потрощене судно досі не розвалилося?
– Ні, – сказала Джорджа. – Гадаю, що ні. Корабель – на рифах на протилежному боці острова, тож звідси не видно. Але завтра вирушимо на острів і все побачимо на власні очі.
– Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бідний потрощений кораблик! Боюся, він іще кілька зим не витримає!
Вони пішли по кручах, а Тімоті біг вистрибом попереду. Звідси добре було видно острів і руїни замку, що височіли посередині.
– Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А інша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляє навколо вежі!
– Вони щороку там гніздуються, – пояснила Джорджа. – Хіба не пригадуєш, скільки галузок понакидала галич навколо вежі? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття.
– О, я хочу знову посидіти біля багаття! – мрійливо мовила Енн. – Їй-їй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?
– Звичайно! – відповіла Джорджа. – Вона загалом не заперечує, але сказала, що ще подумає.
– Не люблю, коли дорослі кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастіше це означає, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.
– Облиш. Гадаю, мені вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кінець кінцем ми тепер старші на цілий рік. Джуліан уже підліток, мені й Діку теж невдовзі виповниться тринадцять. Тільки Енн у нас ще маленька.
– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нічим незгірша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!
– Заспокойся, крихітко, – сказав Джуліан, поплескавши сестричку по спині й зі сміхом дивлячись на її обурене обличчя. – Гей… дивіться! Що там на острові коїться?
Він піддражнював Енн і раптом щось