Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка
вчених надали його твору надзвичайної оригінальності. Так, діяльність Чезаре Борджіа (1475?—1507), також відомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макіавеллі, «оскільки годі навести новому Державцеві щось повчальніше, ніж приклад його діянь» («Державець», VII). Однак разом із досвідом сучасників не було залишено без уваги і події минулого, особливо діяльність римлян за часів створення їхньої республіки. Криза, яку в ті роки переживала «відкрита навалі Карла, сплюндрована Людовіком, захоплена Фердинандом і зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італія, могла надати «можливість запровадити нову форму правління, на славу вождеві й на благо всій нації» («Державець», XXVI).
Питання італійських держав
Звідси походять судження Макіавеллі – болісні від усвідомлення того, наскільки складно буде досягти позитивних змін або принаймні оновлення, аналогічного тому, якого досягли трансальпійські держави. «Ніколи жодна країна не була єдиною чи щасливою, якщо вона не підкорялася одній республіці чи одному правителю, як це трапилося у Франції та Іспанії» – написав він у «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» (І, 12) – і перепоною до цього були жахлива корумпованість урядів та Церква, «яка тримає цю країну розділеною». «Макіавеллі, – писав Бенедетто Кроче (1866–1952), – наголосив на необхідності автономії політики». Ця сфера людської діяльності вбачалася ним незалежною від інших законів, церковних догм, правил моралі та звичаїв, які, у свою чергу, зберігали політику у вигляді приписів мислителів минулого. Люди – і в цьому полягає вчення Арістотеля – є істотами політичними й мають вважатися сукупністю індивідів, котрі разом утворюють народ, державу.
Функціонування законів
На думку Макіавеллі, проблема полягає в суспільстві, у res publica, правилам якого підпорядковується громадянин: саме тому етичний світ, де людина могла б діяти самостійно, не береться до уваги. Для Макіавеллі закон і лад, що регулюються правилами, є підґрунтям для цивілізованого життя, які мають першорядну цінність: він стверджував це ще у перших працях, коли, будучи стурбованим слабкістю Флоренції і помічаючи руйнівну діяльність найманих військ, дійшов висновку про необхідність користуватися «власною зброєю». Так, у трактаті «Причини призову на військову службу» він пише: «Кожному відомо, що хто говорить про імперію, королівство, принципат, республіку, хто говорить про командувачів […], той говорить про справедливість і армію». Сила й справді є вкрай важливою, так само як і те, що ми в сучасному світі називаємо консенсусом. І знову Макіавеллі висловлює своє захоплення Францією, «де керуються законами більше, ніж у будь-якому іншому королівстві нашого часу» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 50). Аби «відпустити бороду», пустити коріння в державах (особливо молодих), варто покладатися на народ, який має «праведнішу мету», ніж знать, адже «знать прагне утискувати, а народ – звільнитися від утисків». Проте якщо хочеться «життя вільного», «життя політичного»,