та Ігорем урвалась.
О 12:15 вони сіли на літак чилійської компанії «LAN», рейс LA 362, і через півтори години приземлились в Антофагасті.
XVI
Субота, 15 серпня, 14:00 (UTC -4)
Стоянка автомобілів біля аеропорту «Церро Морено»
Антофагаста, Чилі
– Де конвой? – ще здалеку визвірився Оскар Штаєрман.
Повітря було прохолодним – ледь присмачене океанським запахом – і дуже сухим. На стоянці на них чекав потовчений і сірий від пилу джип «Toyota Tundra». Машина була новою, проте за кілька місяців виснажливої роботи у пустелі набула вигляду роздовбаного корита. Замащений капот практично не виблискував у променях пустельного сонця.
Оскар, Ігор та Тимур вийшли з аеропорту, штовхаючи перед собою візки з речами. Назустріч їм з кабіни пікапа висковзнув шофер: невисокий, коротко стрижений американець у соковито-червоних шортах, жовтій майці, спортивних кедах та модній, хоч і полинялій бейсболці з написом «Bon Jovi». На вигляд – одноліток Тимура. Він по черзі потиснув руки новоприбулим, після чого допоміг закинути речі в кузов і всадовив гостей на задні сидіння.
– Джеффрі, де, в біса, конвой?! – проричав Штаєрман прямісінько у вухо водію.
– Я і є ваш конвой, – тихо проказав він, звівши зелені очі на чилійця.
– Що це означає?
– Прикриття не буде, старий, – Джеффрі Такер запхав руки в низькі кишені шортів. – Знаєш, що вчора було? – він стишив голос. – Вони на хрін розпанахали загорожу.
– Що?!
– Те, що почув, чорнявий. Боти подерли її на німецький хрест. У двох місцях… Зараз усі на роботах.
Оскар закляк. Чергова порція агресивних словечок застрягла в горлянці. Його обличчя сіріло на очах, а очі заметалися, мов у божевільного.
– От чорт. Як таке може бути? Зовнішню загорожу? А як же сенсори?
– Отож бо й воно. Ніякі сенсори не спрацювали. Позавчора кілька вишкребків залишилися під одним з пагорбів. Вони копали цілий день. Уявляєш? На вечір вони вже були під огорожею, саме тому жоден сенсор не спрацював. Кляті вилупки! – Джеффрі заговорив спокійніше: – Якщо до вечора периметр не поновлять і не поставлять під напругу, цілком імовірно, що нам уже не буде куди їхати.
– Але як ми… – затинався чилієць, – …як ми доїдемо самі?
– Так само, як я приїхав. Будемо гнати через пустелю, щоб проскочити до темряви, – Джеффрі сплюнув під ноги. Він теж боявся, не менше за Оскара, можливо, навіть більше, просто не показував цього. – Сподіваюсь, встигнемо до смерку.
– А раптом проб’ємо шину? А що, як полетить ходова? Що тоді?!
Зеленоокий американець начепив на носа темні окуляри. Йому не хотілося думати про те, що буде, коли пітьма застукає їх у пустелі. Він тупо проігнорував запитання.
– Хто з них програміст?
– Молодший, – не дивлячись на Тимура, сказав Оскар. – Тимуром звуть.
– Я так і думав. Імена у них такі дивні: Tymur… Vadym… – Джефф знову сплюнув на асфальт і поплескав чилійця: – Залазь у машину, старий. Не знаю як, але ми мусимо прорватися.
XVII
Вони