загорожа?
Оскар знизав плечима.
– Вони все одно не встигли б до смерку…
Навскоси через плато, з гір до океану, неслись потоки сухого, аж рипучого, повітря – насичений стогін нагадував віддалений гул авіаційних двигунів.
XVIII
Субота, 15 серпня, 16:26 (UTC -4)
23°21’30’’ пд. ш. 69°48’06’’ зх. д.
Пустеля Атакама
Спочатку з’явились два похилі стовпи куряви. Немов розпушені хвости комети, вони тяглись до безхмарного небо. Легкий вітерець шматував їх і волік за собою на північ. Колони з пилу з кожною хвилиною ставали чіткішими.
Згодом із розпливчастого марева, ревучи двигунами, розмелюючи на шматки дрібне каміння, вирвались два величезних позашляховики. Віддалік чорні машини нагадували німецькі «Volkswagen Touareg».
– Їдуть! – оголосив Джефф.
Тимур потягнувся і позіхнув. Швидкий сон не приніс полегшення. У Києві було пів на одинадцяту вечора, організм вимагав ґрунтовного відпочинку.
Оскар Штаєрман вийшов на відкритий простір, діловито вперши руки в боки. Від його піжонського вигляду не лишилося згадки. Одна штанина була подертою, сорочка зашкарубла від поту і надималась на вітрі, мов замащене вітрило іспанського галеона.
В якийсь момент він озирнувся і гукнув до Джеффрі:
– Ти бачиш?
– Що там?
– Ріно Хедхантер власною персоною.
– Не може бути! – зрадів американець.
Автомобілі загальмували. Вони дійсно були «Туарегами», тільки не «паркетниками», призначеними для дефіле по місту, а справжніми всюдиходами, зі встановленими пакетами для бездоріжжя «Terrain Tech». Крім того, над решітками радіаторів виступали наварені бампери, а над передніми шибками простяглись захисні сітки. Ззаду кожного автомобіля, на бортах і на дверцятах, зблискували приварені металеві листи. Листова сталь цілком затуляла вікна у задній парі дверцят. Вікна на передніх дверях на дві третини також закривав метал, решта була заґратована сіткою. Завдяки цим змінам елегантний джип від «Фольксваген» став схожим на щось середнє між німецьким «A7V», неповоротким танком часів Першої світової війни, та воєнним всюдиходом «Humvee»,[32] прототипом ненаситного цивільного паливожера «HUMMER».
Щойно «танкомобілі» спинились, на ґрунт вискочили восьмеро озброєних до зубів чоловіків. Шестеро були кремезними, хоча невисокими неграми – чорні, мов антрацитове вугілля. Ще один на вигляд був типовим японцем: невисокий, худорлявий, з пласким лицем, розкосими очима і рівним рудувато-коричневим волоссям, зібраним у хвіст.
Попереду всіх виступав міцний чолов’яга з кутастим обвітреним обличчям, чорним волоссям, що стриміло врізнобіч, та дрібними, вепрячими очиськами. Зліва через усе лице, починаючи з середини щоки і аж до підборіддя, тягнувся глибокий шрам. Він мав два метри зросту і був увесь укритий опуклими кучугурами м’язів.
– Привіт, сцикуни! – не витягаючи цигарки з рота, амбал махнув рукою. – Чекаєте, поки мамка забере