Ріно… це Ндонґа, – захурчав впереміш із завадами скриплячий голос водія ар’єргардної машини. – Прийом.
Джеро подав рацію Хедхантеру.
– Донґі, я тебе слухаю, – вгризаючись очима у верхівку кам’яної гряди, відказав Ріно. – Що там у вас?
– Зірвало шину. Тут звідкілясь нападало каміняччя. Схоже на зсув, біс його знає. Ми міняємо колесо. Газуйте далі без нас.
– Я та Джефф спинились неподалік від виїзду з розколини, – переминаючи губами незапалену сигарету, сказав Ріно.
– Справді? – овамбо на тому боці не зміг приховати здивування. – Не варто, босе. Ситуація під контролем, джип на твердому ґрунті. За кілька хвилин вирушимо навздогін.
Хедхантер нахилився, ледь не ткнувшись носом у лобове скло. Та бісова гряда могла б слугувати ідеальною позицією для засідки. Там, нагорі, можна сховати цілу роту, про що знизу, з пустелі, ніхто не здогадається. Звісно, він не думав, що боти аж настільки розумні, щоб влаштувати засідку. Принаймні він сподівався на це.
Ріно підніс рацію до губ:
– Фелла, у вас три хвилини. Ми чекаємо, – потому торкнув долонею темношкірого Джеро і вказав на розколину поміж дюнами та кряжем. Гереро кивнув.
«Фольксваген» вирулив праворуч і попрямував до місця, де колісні колії відділялись від кряжа. «Тойота» Джеффрі клигала слідом.
Позашляховики спинилися біля виїзду з ущелини. Піски тут закінчувались, а скелястий виступ тягнувся далі. Скелясте пасмо нависало над машинами, звиваючись, мов крокодилячий хвіст, на південь, і поволі опадало, занурюючись під землю.
– Он вони!
Щойно «Туарег» порівнявся з розколиною, Тимур побачив другий екіпаж. Автомобіль Кацуро Такеди застиг за сотню метрів від виїзду з ущелини і всього лиш за три метри від кам’яної стіни. Відразу за джипом знаходилось найвужче місце каньйону, де впритул до кручі підступало кілька вапнякових стовпів чудернацької форми. Внизу ледве ставало місця для того, щоб протиснутись одному автомобілю.
Машина Кацуро стояла на домкраті. Біля правого переднього колеса метушилося двоє африканців: Френкі та Нахас. Ндонґа тупцяв ліворуч, тримаючи напоготові матово-чорний «Ремінгтон» і не зводячи очей із кряжа. Кацуро (також із дробовиком в руках) прикривав тили. Тимур роздивився спітнілого Ігоря, що залишився на задньому сидінні автомобіля.
Робота тривала у повній тиші. Низинне сонце робило атмосферу схожою на бурштин, забарвлюючи скелі кольором воску. Африканці, що метушились біля колеса, відкидали довжелезні, схожі на скелети, тіні. Сутінки з диявольською насолодою наминали хирляві рештки денного світла.
Та ось встановлення запаски добігло кінця. Нове колесо закрутилось на місці. Френкі, молодий енергійний хлопчина, єдиний гереро у машині японця, старанно загвинчував болти. Ось він уже опускає домкрат… Скоро, вже зовсім скоро вони вирушать далі…
І саме в цей момент…
– Босе, – кахикнув чорношкірий найманець, що сидів по праву руку від Тимура.
– Чого тобі? – буркнув Ріно, викинувши так і не запалену цигарку з рота.
– Хочу