з олімпійським спокоєм, якось відсторонено, певно, через емоційний шок від сьогоднішніх подій. Почувався перестудженим і спустошеним – вони з Оленкою добряче змерзли за останні кілька годин, а їли ще вранці. Не дивно, що бажання дістатися теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що перекусити, миттю і вщент розбило залишки здорового глузду й типової для деяких чоловіків непримиренності із ситуацією, коли всі проблеми вирішує жінка. Підозри відступили, самолюбство вгамувалося й стишено осіло, неначе мул у збаламученій річковій воді. Залишилася тільки вдячність.
– Добре, Аґнєшко. Дуже дякую тобі. Нехай цей вчинок зарахують при обліку гріхів і добрих справ. Я зараз розповім усе Оленці, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?
– Ні-ні, давай не так зробимо. Автівка моя тут недалеко, і я сама до вас під’їду. А подрузі своїй ти зараз краще нічого не розповідай. По-перше, це буде великий шок, по-друге, вона ще, може, не схоче нікуди їхати, виключно з жіночої впертості. А їй треба зігрітися й поспати, я звідси бачу, що вона вже синя від холоду. Тому ось тобі термос із чаєм, дай їй випити трошки, а я до вас зараз повернуся, відвезу до помешкання, а там буде видно.
– Вона ж зрозуміє, що ми приїхали не на вокзал, а на квартиру!
– Нічого не зрозуміє, повір.
Аґнєшка простягнула йому термос і, не чекаючи на відповідь, пішла далі вулицею, до цілого ряду припаркованих на площі машин. Роман повернувся до Оленки, торкнувся її плеча.
– Агов, мала. Це я. Тримай, я тобі чаю приніс. Ти дуже змерзла?
Олена миттю повернулася на рідний голос, на обличчі заграла усмішка, щоправда, дещо стривожена й вимучена. Вона простягла руку до Романа, торкнулася його куртки й миттю заспокоїлася. З обличчя зникли відтінки хвилювання. Якщо Роман поруч – значить усе в порядку.
– Ти де так довго був, Ромчику? Я замерзла нереально. Ми не спізнимося?
– Таксі довго викликав, ці поляки з їхнім Різдвом… Насилу додзвонився, а поки зумів пояснити… Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілася трохи.
– Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався б ти, мій бідненький, ще і з валізами, крім того, що зі мною.
– Оленко, припини, будь ласка.
– Ну добре, добре, не бурчи.
Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, їй із грудей вирвався видих полегшення й задоволення.
– Господи, Ромцю, як же добре… Я цей чай іще навіть не пила, але мені від нього вже тепло-тепло!
Оленка зробила кілька дрібних ковтків, пробуючи гарячий напій на смак. З чашки парувало. Роман розпізнав запах лимона, подумав: «Певно, Аґнєшка дуже любить такий чай, якщо тягає його в термосі із собою в місті. Це ж незручно».
Варшава святкувала Боже народження, усе довкола вирувало і тремтіло, над містом літали птахи й ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, а його Оленка поруч пила чай. «Кадр, вартий якогось гарного фільму», – подумав Роман і, як завжди в таких випадках, відчув гіркоту, бо його кохана цього всього не бачила та й навряд чи колись побачить. А