почав пояснювати він, – турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? – насторожився хлопець.
– Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? – поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.
– Не знаю особисто жодного письменника.
– Я – письменниця, – повідомила вона, іронічно усміхнувшись.
– Ти?
– Я.
– Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.
Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.
– Чого ти смієшся? – насуплено поцікавився Роман.
– Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі – добряче подумати.
– Над чим думати?
– Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.
– Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, – із неприхованим сарказмом запитав він.
– А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.
Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.
– Більшість тем для серйозних розмов виникають між людьми навіть не протягом першої години, а в перші п’ять хвилин знайомства. Усе, що надалі між ними відбувається, – це наслідок початкового враження.
– Гаразд, припустимо, що це так. І яка серйозна розмова в тебе виникла до мене? – Не зовсім розмова, швидше пропозиція. Але давай, може, ти поставиш кілька запитань, аби переконатися, що мені можна довіряти? Думаю, тобі є що спитати.
Роман замислився, нарешті знову нормально всівся на своєму стільці, зробив кілька ковтків із чашки й підсумував:
– Хм, я навіть не знаю… Припустимо, я повірю, що Олені не буде ніякої шкоди від того чаю… Тоді наразі мене найбільше цікавлять лише два запитання.
– Які?
– По-перше, чи ти й мені не вкинула снодійного або ще якої отрути до чаю? А по-друге, звідки ти так гарно знаєш українську? Чи у вас тут, у Польщі, усі говорять українською?
Аґнєшка винувато поглянула на нього й трохи зам’ялася.
– Ну не кидала я тобі снодійного, годі вже! А з українською все елементарно: маю трохи українського коріння – бабуся звідти. Крім того, якось була півроку прожила у Львові і трохи перекладаю знайомих українських письменників. Тому маю невеличку практику.
– А решта поляків української не знають?
– Думаю, певна кількість знає, але це не є традиційним чи необхідним для поляка знанням. Гадаю, більшість хіба окремі слова на слух розрізнить. А ця ваша кирилиця для них мало відрізняється від китайських ієрогліфів.
– Ну дякую!
– Вибач, але так