філіжанок, чашок, бокалів і чарок за склом у старій шафці під посуд; кілька порожніх пляшок з-під вина за газовою плитою; у шухляді багато чаю й кави, холодильник обліплений магнітами, на підвіконні – декілька вазочок із цукерками й стосик книжок. Затишне місце.
– Тобі подобається, – з усмішкою констатувала Аґнєшка, перехопивши його погляд.
– Так, подобається. Тут затишно, – відповів Роман. – Слухай, може, допомогти чимось?
– Та ні, чай я сама заварю, сиди.
Аґнєшка вправно поралася біля плити. Налила воду до невеличкого старого чайника, поклала в нього цукор і заварку, дістала із сумочки лимон, швидко нарізала половину, вкинула туди ж, до чайника. Рухи її були плавними і вмілими, вона наче танцювала, готуючи чай. Роман аж задивився на неї. Тобто лише цієї миті зрозумів, що задивився, бо очей з Аґнєшки не спускав іще від моменту, коли вона зупинила авто під будинком. Розглядав зачіску, спостерігав за руками, намагався роздивитися риси обличчя, але поки що вона переважно була відвернута, тож він більше свердлив поглядом спину і плечі. Полька справляла приємне враження.
Нарешті чайничок закипів, і вона підсіла до столу просто навпроти Романа. Розлила гарячий напій по чашках, не встаючи зі стільця, запустила руку до вази з цукерками, набрала їх повну жменю й поклала на стіл.
– Пригощайся, – кивнула Романові.
– Дякую, Аґнєшко… – Він узяв одну цукерку і з шелестом її розгорнув. – Не варто було готуванням чаю перейматися, думаю, у тебе і без нас на сьогодні є справи. А якщо хотіла пригостити, то могли напитися чаю з термоса, він же майже повний. Оленці дуже сподобався, до речі.
– Ні, не можна було, – заперечила Аґнєшка. – Він зі снодійним.
– Що?! – аж подавився Роман.
Його стілець із гуркотом посунувся вбік, а тінь випросталася по діагоналі на всю кахляну підлогу. Роман зірвався був у бік кімнати, де спала Оленка, але Аґнєшка заспокійливим жестом зупинила його.
– Романе, сядь. Давай поговоримо.
– Хулі з тобою говорити, ти Олену снодійним накачала!
– Я тебе ще раз прошу, не лайся. Це моє снодійне, нічого не буде твоїй Олені.
– А чому я маю тобі довіряти? – спитав Роман.
– А хоча б тому, що ти зараз повністю від мене залежиш. Це велике щастя – довіряти тому, від кого залежиш. Тому краще довіряй.
– Добре, припустимо. Що далі?
– Для початку сядь.
Роман усупереч своєму гніву послухався й присів на краєчок щойно залишеного стільця. Вовком дивився на Аґнєшку, почуваючись загнаним звіром. «У разі чого беру Олену і їдемо в лікарню. Якщо ця ідіотка буде заважати, то доведеться застосувати силу», – вирішив він для себе. Хлопець розлючено нишпорив по кухні поглядом, учепившись сильними від злості руками в край стола. Полька оцінила ситуацію і, підвівшись зі свого місця, стала між Романом та невеличкою тумбою, на якій лежали ножі й виделки. Примирливо піднесла руки й вела далі:
– Послухай мене, будь ласка.