гроші потенційних порушників, які, власне, порушниками й не були, допоки не стикалися з людиною у формі «при ісполнєнії». Пара напружилася, чоловік і жінка одночасно завмерли й уявили картину арешту. Ось так безславно закінчиться, навіть не розпочавшись, їхній трудовий стаж на чужинській території. На думку Галюні, кожен німецький громадянин знав мету їхнього приїзду й засуджував сам факт такого неподобства. Порівнявшись із українцями, поліціянт козирнув та ввічливо поцікавився ламаною англійською, чи не потрібна панам допомога. Галина Сергіївна, пересилюючи тремтіння, відповіла, що все прекрасно, вони лише чекають, допоки їх заберуть представники туристичної фірми. Німець, який менш за все очікував бездоганної німецької вимови від людей, котрі вийшли з потягу «Каштан», взяв під козирок зі ще більшою повагою та пішов собі далі вимірювати перон. Віддаляючись, встиг відвісити ще пару компліментів щодо мовної обізнаності вже не молодої українки.
– Це до нас? – вивів зі ступору цивільну дружину Максим. Він хитнув головою в бік вокзалу, звідки біг якийсь чимілик[1] та активно махав правицею.
Коли чолов’яга дістався до переляканих мандрівників, вони остаточно пересвідчилися: цей – по їхні душі.
– Вибачте, запізнився! Клятий убан, – відхекався.
– Хто клятий? – запитав Максим, ніби зараз його понад усе хвилювала виключно тема загадкового убану.
– Метро! – замість незнайомця розтлумачила Галя. – U-bahn – метро, S-bahn – автобус. Запам’ятай!
– Льоня! – відрекомендувався чоловік.
З виду йому можна було дати років шістдесят, але він старанно молодився. Особливо впадала в око його футболка з зображенням яскравого мультяшного героя й підписом крученими англійськими літерами «Mickey Mouse».
– Галина Сергіївна! – презентувала себе, а тоді й супутника: – Максим Петрович!
– Е, ні, тут ви ці витребеньки викиньте відразу. Я – Льоня, а краще Леон, ти – Галя, або навіть Халла, а ти, значить, Макс.
Пан Гулякін запідозрив небезпеку, підступний обман. Насупився, бо ж за попередніми домовленостями телефоном їх мала зустрічати якась Ольга. Вони навіть обговорювали схему оплати, а тепер цей Леон намалювався. «Ой розводять нас, ой розводять», – міркував Макс. Він вибачився перед новим знайомим та відвів Галю вбік. Вони ще не почали перешіптуватись, як Льоня голосно промовив, виколупуючи ключем бруд із-під нігтів:
– Я – законний чоловік Олі. Міг би й паспорт показати, аби він у мене був. – Засміявся і продовжив серйозно: – Вона мене послала, бо сама зараз на роботі.
Колихалися в чистому вагоні убану, милувалися крізь шибки краєвидами німецької столиці. Особливістю Берліна були будівельні крани, що повсюди височіли над містом. Леон не замовкав, аж від нього боліли вуха. Розповідав про життя тут, на чужині, про важку, але не дармову працю, про підступні риси характеру німців та про такі самі, притаманні нашим співвітчизникам. Говорив, не стишуючи голосу. Новеньким