зізнання вибило останній камінь надії з-під ніг українських горе-заробітчан. Відразу почали фільмуватися шляхи відступу, повернення додому зовсім без грошей, машини немає, квартиру заберуть за борги… Бр-р-р!
– Зачекайте, але ми так не домовлялися! – зірвався з місця Максим.
– Сядь! – весело, але з металевими нотками у голосі сказав Леонід.
Розмова точилася українською. Сімейство Гнатюків (таке було прізвище Ольги й Леоніда) не зважало, що хазяйка квартири ніц не розуміє, а лише слухає й роздивляється своїх гостей.
– Не треба давати хазяйці приводів для нервування. Вона думає, що ви – наші далекі родичі. – Леонід широко всміхнувся.
– Розумієте, не завжди виходить так, як планується… – Ольга, щоб не відкидати Хельке на задвірки бесіди, на жахливому німецько-англо-російському суржику показово пояснила псевдородичам, що тітка Хельке, яка, власне, й мала надати роботу, тро-ошечки передумала.
– Так! Так! – застрекотіла чорношкіра красуня, звертаючись виключно до Галини. – Вона така божевільна. То каже «хочу», то «вже не хочу». Та ви не хвилюйтесь, якщо я пообіцяла Ользі допомогти її родичці, – я це зроблю. Тим більше що ви добре знаєте мову. А Макс також говорить? – Хельке подивилася на Максима, а той, почувши своє ім’я, лише частіше закліпав повіками та пришелепувато посміхнувся у відповідь.
– Ні! – відповіла Галина й миттєво переклала всю тираду Хельке трьом слухачам.
Усі заспокоїлися, ще трохи випили, Ольга пішла мити невгамовних хлопчиків, Хельке одним пальцем пограла на піаніно, а Максим із Галиною вийшли на терасу, аби поговорити про події сьогоднішнього важкого дня.
– Цій Ользі років тридцять, не більше, – промовляв зовсім не те, про що хотів поговорити. – А ділова, на трьох вистачить.
– Як вони тут працюють так довго? У мові ні бельмеса, і як їх Хельке розуміє, найголовніше. Діти – просто жах!
Галя глянула крізь шибку в кімнату, якою носилися голі хлопці, а за ними з піжамами Ольга. Леонід врівноважено читав привезені українцями газети й журнали, Хельке пішла до себе в кімнату. На терасі мовчки сиділи двоє українців на плетених стільчиках за невеличким столиком. Дихали на повні груди. Поодинокі перехожі, простуючи повз будинок, здоровкалися з Галиною та Максимом люб’язно й ненав’язливо. Ті відповідали: «Халльо». Галя й незчулася, як їй стало спокійно на душі. Здалося: нічого поганого не може статися в цій оазі, де заможна чорношкіра соціалістка дає в своїй оселі притулок незнайомим їй людям та тримає за квартирантів іноземців без дозволів на проживання й роботу. Диво, та й годі!
– Хух! – увійшовши на балкон, резюмувала Оля. – Вклала бандитів. Сьогодні вони спатимуть з Хельке. Ми з Льончиком у себе, а ви йдіть до дитячої. Не соромтесь, як схочете їсти – беріть усе що заманеться. Продукти купуємо ми…
Закупівля харчів, приготування обідів, сніданків, вечерь та перекусів, витрати на електрику й опалення – все це на плечах Гнатюків. До того ж Ольга відводить до школи та забирає увечері цих невтомних потомків якогось