що не допомагали. І, здається, бідою тут слугувала його господиня, точніше витворений нею смерч посеред кімнати.
Остап, скільки себе пам’ятає, служить Стрибу і Птасі. Точніше, то йому тепер здається, що він тут був завжди. Хоча частенько у снах до нього приходять дивні образи з іншого світу. Зовсім не схожого на той, у якому він зараз мешкає. Сни! Раніше вони надто часто йому надокучали. Темні, страшні, холодні, в’язкі. Жорстокі.
Скрегіт металу, все залите кров’ю, божевільний крик сирен, вирва, яка наближається на шаленій швидкості і яка готова поглинути його своєю жасною пащекою… Так, здається, виглядає нагла смерть – потворна, бридотна, ґвалтуюча. Наближення смерті обриває крик світловолосої жінки, яка затуляє його своїм тілом. Тоді світ заполонює вогонь й починає дошкульно кусати. А ти сили не маєш кричати чи благати, ждеш неминучості. І раптом ніжні та сильні руки виривають твоє, майже неживе, майже згоріле тіло з гарячої вогняної печі. Він кричить і прокидається. Весь у сльозах, наляканий, мокрий, загублений, заледве пригадуючи, де він зараз. І тоді завжди поруч опиняється стурбована Птаха, його Господиня. Кладе долоню на чоло, і хлопчина впізнає ті руки, руки тої, що тоді винесла його із вогню. Лише вона розуміє та знає, що з ним, бо була тоді там. Остап знає то напевне, відчуває.
Птаха бере його за руку, кладе на очі свою долоню, і він засинає, не встигаючи ані про що запитати, ані подякувати, бо ж тоді залишився живим. Та тільки для чого йому таке щастя? Чому тоді врятували його одного? Він колись запитає Птаху про це і заставить чесно відповісти, а поки що вона – його єдиний друг, та, хто розуміє його без слів. Вона наче мама. Але то не так, на жаль. Він пам’ятає свою маму, пам’ятає, бо зазвичай після отих жахливих снів до нього приходили інші – золотовороті, як каже про них Птаха. Ті сни – робота Птахи, точніше тих дивних яскраво-вогнистих квітів, з золотим пилом всередині, які жінка називає сірінами і приносить з чужого світу. У Яровороті такі не ростуть. Птаха віджартовується, коли він запитує – звідки. «З Райського саду, Остапку. З Райського саду».
Поки сіріни стоять свіжі та пахнуть – сни маряться добрі. Найчастіше сниться предивне дерево, високе, крислате, із темно-зеленим листям. Теплі руки світлокосої жінки, що пригортають солодко до серця, і запахи… Жінка пахне молоком і спокоєм, а небо над головою такого ж кольору, як її очі, як і його очі. Він впізнає її. То жінка, яка затуляла його від наближення вирви в страшному сні. Мама… На щастя, оті страшні сни приходили все рідше і рідше. Остап знав, то все Птаха. Вона стежила, щоб у його спальні біля ліжка завжди стояли яскраво-вогнисті сіріни.
А позавчора увечері, вони саме збиралися на полювання зі Стрибом, підійшла до нього. Начепила на шию Остапу шовкову чорну нитку, з причепленим малюсіньким мішечком, і попросила ніколи його не скидати:
– Це оберіг від поганих снів, Остапку. Знаєш, відклала всі справи і зробила. Хоча квіти, мушу чесно зізнатися, мені більше до вподоби. Та ти не завжди буваєш вдома, а тягати з собою букети – справа невдячна