уникнув смерті, малюче. Сподіваюся, Бог береже тебе для чогось важливого. Дуже важливого.
– Мені здалося, що вони не мене хотіли підірвати, а… – хлопчик промовисто глянув на діда.
– Якщо ти хочеш щось запитати – питай. Коли ми ще побачимося! Та чи побачимось, – із грудей герцога Мальборо вирвався хрипкий кашель.
– Чому ірландці хотіли вбити вас, діду? Ви хороший і добрий! – сказав Вінстон.
Він тицьнувся вологою долонькою у крижану дідову руку. Другою рукою хлопчик крутив білу стрічку на капелюсі.
– Це важко пояснити, – зніяковів герцог. – Ти маєш ще багато чого навчитися. Як будеш сумлінним, колись ти все зрозумієш. Можливо.
– Чи не прозвучить це занадто зухвало, якщо я скажу, що вже розумію? Ірландці – о, як їх боїться моя няня, ви б знали! – хочуть свободи. Для них ви – не ви, не мій дідусь. Ви віце-король, представник королеви Вікторії. Королева – теж гарна і добра, але всім байдуже до цього. Їм однаково, які ми люди, бо їм важливо, ким ми є. І королева, і ви, її представник, і я, ваш онук – ми англійці. Ірландцям цього досить, щоб хотіти нас убити.
– Дуже добре сказано, мій хлопчику! Ти тонко помічаєш суть явищ. Дуже важливо бачити суть, відкидаючи лушпиння слів… Це корисно, хай ким би ти став. А що ще ти запам’ятав?
– Як ми їздили до дядька… До дядька… Там ще вежа була, біла. Яку підривав Олівер Кромвель. Як я зрозумів, ця людина була проти короля. Тому Кромвель завжди щось підривав. Особливо любив вежі. А потім сам ледь не став королем.
– Дивно: ім’я свого дядька, лорда Порталінгтона, ти забув, а лорда-протектора Олівера Кромвеля – знаєш. Мабуть, аби ти когось запам’ятав, потрібно, щоб він щось підірвав, – усміхнувся герцог. – Ще щось?
– Як ви відкривали пам’ятник! – відповів малюк. – Це було урочисто.
– Та невже? Тобі було три роки! А чи пам’ятаєш ти, Вінстоне, кому був цей пам’ятник? – поцікавився герцог.
– Ге-ге-ге… Генералу Грофу… З-здається, – Вінстон почервонів і почав заїкатися – він завжди заїкався, коли хвилювався.
– Лорду Гофу! – виправив старий. – Важливо пам’ятати видатні імена та правильно їх називати! Історія – наука точна, і помилки в ній часом вартують дорожче за математичні прорахунки, мій хлопчику.
– Так, вибачте. Зате я пам’ятаю частину вашої промови!
І з відстороненим виразом обличчя, ніби дивлячись крізь дуб, біля якого вони зупинилися, чотирирічний хлопчик став промовляти довгі пафосні речення. То був уривок дідового виступу, який Вінстон чув раз у житті!
Герцог Мальборо ніколи не зважав на дитячі балачки. Він любив повчально повторювати улюблене прислів’я вікторіанських часів: «Дітей має бути видно, але не чутно». Він і до Вінстона заговорив лише тому, що його син і секретар, батько малюка Рендольф Черчилль, назвав свого первістка «важкою дитиною». Герцог вирішив скласти особисту думку про одного зі своїх онуків.
Не сказати, що до того ранку його занадто хвилював або цікавив Вінстон. Зрештою, імені та спадщини герцогів Мальборо цьому хлопчині не бачити – крім Рендольфа герцог мав старших синів…