Він обирав лише назву школи. Принципове рішення диктувало суспільство, його традиції, становище родини.
– Добре, я поїду. І не плакатиму. Але двоє моїх кузенів говорили, що в їхніх школах хлопчиків січуть, – схлипнув Вінстон. – Я не знаю, правда це чи ні. Може, вони мене залякували… Або кепкували. Але я дуже цього боюся, няню!
– Любий, раніше й справді так було. Та, здається, це давно лишилося в минулому. Я обіцяю, що часто навідуватиму тебе. І якщо раптом про це дізнаюся, то негайно скажу леді Черчилль. І вимагатиму, щоб тебе перевели до школи, де не практикують подібного, – сказала Елізабет Енн.
– Ти обіцяєш, няню? – запитав малюк зі сльозами на очах.
– Обіцяю, – твердо відповіла вона.
А про себе додала: «Навряд у Сент-Джорджі хтось зацікавлений в тому, аби позбутися грошей Черчиллів. Та не дай Боже…».
Сидячи у вагоні першого класу, семирічний хлопчик малював пальцем на запітнілому склі. Чоловічки, конячки, пістолети – всі зображення незабаром починали «плакати», розпливаючись і стікаючи тонкими цівками донизу. Як далеко зараз улюблені іграшки – залізниця, чарівний ліхтар, понад тисяча солдатиків, кожному з яких він вигадував імена!..
У нагрудній кишені Вінстон намацав свій скарб – три монети по пів крони, які йому дали батьки перед поїздкою. Він згадав, як сьогодні впустив їх на підлогу кеба, на якому вони добиралися до станції. Як вони з любою матусею повзали по підлозі, перетрушуючи солому на долівці. Через цю пригоду вони мало не спізнилися на потяг! Насправді Вінстон таки намацував ті монети в соломі, але не зізнавався – він сподівався, що раптом вони таки не встигнуть, раптом його омине це лихо…
Однак монети було знайдено, і вони встигли – останньої миті. І ось вони вже їдуть із мамою до того найзагадковішого місця, що називається «Сент-Джордж».
«Може, хоч на мій день народження буде щось добре. До нього чотири тижні і два дні – ще довго, – думав Вінстон. – А до Різдва, коли я зможу повернутися додому на канікули, – взагалі сім тижнів! Сім! Вічність!»
Він знову торкнувся монет – вони були на місці. «Хоч буде за що купити тістечко, якщо не даватимуть їсти», – вирішив хлопчик. Він зауважив, що поїзд уповільнював рух, а мама відклала книжку, яку читала.
– Вже? – ледь здобувся на слово Вінстон.
– Вже, – луною відгукнулася мама.
І, твердо взявши синову долоньку, вона повернула ручку купе.
Найнявши візника, який повантажив їхні речі, мати і син рушили в путь. Накрапав сірий затяжний дощ, такий звичний для листопада в Англії. Але школи вони дісталися доволі швидко.
– Вінстоне, обережно! Намагайся не ступати у калюжі! – попередила мати.
Хлопчик і досі не міг збагнути: як можна оминати калюжі, коли вони всюди? «Ось у цьому відділенні – нові шкарпетки. Десять пар, не забудь, десять», – згадав він слова няні. І просто біля входу до школи, поки мама наполегливо смикала дзвоник, він зачерпнув крижану воду через верх черевика. Тут була своя перевага – човгаючи по паркету нескінченного