не боїшся – отже, не брешеш, – мовив князь, посміхнувся й поплескав зблідлого Бурого по плечу. – Добрий із тебе буде вой. Підеш зараз до гридниці – воєвода Вуй заведе тебе.
– Спасибі, княже, – відповів Бурий, розтираючи свою руку.
Слідом за Бурим і Вуєм вийшли й інші, лишивши Мстислава на самоті.
Турик
Минуло ще два роки. Тмутаракань
Хлопець туго підперезався шкіряним чересом поверх кольчуги. Покрутив тулубом, помахав руками, присів. Лишився задоволеним: бойова сорочка не сковувала рухів. Далі підняв із землі шолом, одяг на світловолосу голову, тоді рукавиці. У ліву руку взяв круглий черлений щит, а в правицю – двосічний меч. Поглянув на лезо, зважив меча в руці, рубонув навідліг.
З півдня подмухував свіжий вітерець, несучи прохолоду й запах моря. О такій ранній порі, коли сонце лише вставало, по землі, навіть південній, тмутараканській, блукав холод, хоча весняний день обіцяв бути теплим – на небі ні однієї хмаринки. Навкруги тиша, лише шум хвиль та чайки, що кружляли над морем у пошуках здобичі.
Важкий меч літав у руці хлопця легко й слухняно – не вперше правиця тримала руків’я. Він щоденно вдосвіта приходив на це місце, виконував різні вправи та намагався повторити прийоми бою, яких навчився від старших дружинників. Нині він тренувався в повному обладунку, рубав, прикривався, ухилявся так, ніби б’ється з невидимим супротивником.
Ймення у молодця було Маломир, Малко, та його всі називали Туриком. Він походив із старого деревлянського роду Турів, проте тутешні бояри ще вітця його перехрестили на Турика. Покійний батько був дуже худий і низькорослий, тож на прізвисько «Тур» зовсім не тягнув.
Малко більше пішов у рід матері. Він не був високого зросту, проте плечистий, руки дужі, жилаві, груди колесом. Очі сині – батькові.
Тренувався він довго і вперто, незважаючи на спрагу та втому. Піт цюркою котився по чолі й щоках, та хлопець не зважав на це. Кілька разів йому не вдавалося виконати задумане, та він пробував знову, доки не виходило так, як у досвідчених вояків, так, як хотів він. Меч молодика раз у раз зі свистом розрізав ще сонне морське повітря, прохолодну тишу й хвилі сонячного світла, яке линуло з-за Кавказьких гір.
Турик тренуванням залишився задоволений. Вирішивши, що вже досить, він скинув шолом, витер рукавицею піт. Охайно склавши зброю та обладунок на березі, роздягнувся й побіг до моря. Вранішня купіль у холодній воді додавала молодому тілу більше твердості і бадьорості.
Малків дідо поселився в цих краях ще за князювання Святослава. Великий князь побив тоді хозар, приєднав ці дикі землі до землі руської і сказав: «Тмутаракань буде опорою нашою на півдні!» Дідо полюбив собі цю землю, засів тут зі своїм родом. За Володимира, Святославового сина, город розрісся ще більше. Великий князь київський посадив тут сина свого Мстислава, заповівши йому ці землі, і тепер уже внук Святославів сидів у городі, даючи всьому лад.
Жилаві руки молодця зухвало терзали морську гладь, він швидко віддалявся від берега, випливаючи у відкрите море, ніби кидав йому виклик: «Перепливу!» Море на це