і кинув ними об землю.
– Сосиски купую. Ковбасу купую. М’ясо… – Брохоль поліз у морозильну камеру і дістав звідти шмат замороженого м’яса. – М’ясо купую. Ти знаєш, скільки зараз кілограм м’яса на базарі коштує? Ти гадаєш, мені так легко ці гроші даються? Гадаєш, так просто прийшов і купив? Кому я це все купую? Для кого я це все роблю?
Брохоль із люттю жбурнув м’ясом об лінолеум. Невістка здригнулася. Син не реагував.
– Синочку, ну нащо ти так із нами? – протягла Наталія Бронеславівна.
– Та я ж не вам, – знову спробував пояснити син. – Я ж… я просто не можу це їсти.
– Вчора їв, а сьогодні вже не можеш?
– Наталіє, я подзвоню мамі, – сказав Брохоль. – Зараз-зараз, чекай-чекай.
Брохоль почав набирати на стільниковому телефоні Надію Дмитрівну, свою маму.
– Прийде баба Надя, вона з тобою поговорить… – сказав Брохоль більше у слухавку, ніж синові. – Алло, мамо? Мамо, то я, Вітя. Так, сталося, сталося. Та от, малий м’яса їсти не хоче. Прийди, скажи йому щось. Ну давай. Ага. Чекаємо.
Брохоль закрив телефон-«жабку» і переможним поглядом окинув сина.
– Зараз баба тобі все розкаже. Боже! М’яса він не їсть. Ну, як так? Поясни мені, як так, що ти м’яса не їси?
– Не можу. Мені трупами смердить.
– Та де ж там трупами смердить, скажи мені, – озвалася Наталія Бронеславівна, вся в сльозах. – Свіженькі ж котлетки, що ти вигадуєш…
– Та він хворий. Він ПРОСТО хворий, – дійшов висновку Брохоль. – Ти подивися на себе. Голота. Дивись, які в тебе руки. Які ноги в тебе! Аж зелений весь. Ти ж… ти ж недорозвинутий!
– Михайле Петровичу, ну що ви таке кажете, – обурилася невістка.
Син мовчав, тільки кивав головою.
– Ти подивися на своїх однолітків! Ти подивись, які в них мордяки. Які в них животи. У них є машини. У них є квартири. У них є постійна робота.
– Ну, до чого тут оте? – спитав малий.
– До того. До того, – сказав Брохоль і кивнув головою. – То все до того. О, мама йде. Чекай-чекай, зараз із тобою баба Надя поговорить.
Невістка зітхнула. Малий – анітелень.
Брохоль впустив маму до хати і провів її на кухню.
– Де там він? – ще з коридора загукала баба Надя. На кухню вона зайшла з тонометром під пахвою і фонендоскопом на шиї. Надія Дмитрівна була терапевтом на пенсії.
– Андрійцю, ти чому м’яса їсти не хочеш? – з порога озвалася вона до малого.
– Мені не смакує.
– Та в нього фйоли в голові, – кинув з-за плеча Брохоль.
Баба Надя сховала усмішку, опустила погляд і спитала тихим голосом:
– Може, ти себе кепсько почуваєш? Тебе нудить? А сеча яка? – Баба Надя підійшла до малого і заклала у вуха фонендоскоп. – Ану, дай я тебе послухаю.
Баба Надя стала слухати малому груди, потім спину.
– Ану, горло покажи.
Малий розтулив рота, і баба Надя обстежила його мигдалики.
Нарешті баба Надя вийняла фонендоскоп із вух і сказала:
– Щитоподібна трохи збільшена.
Далі вона сіла навпроти малого, взяла його за руку і почала мацати