не говорити, але всі чоловіки добре знали, що таке прокляття Туейрі.
– Всі ви знаєте, що стається з чоловіком у домі Туейрі, коли настає час одружуватися, – сказав старий Хамада вустами юнака.
Бедуїни закивали головами. Закивав і Саїд, уже й не ніяковіючи та не дивуючись нічому, а сумно згадуючи всі моменти, пов’язані з родовим прокльоном, що тяжів над їхньою родиною вже кількадесят років.
– Це принизливо! – озвавсь Ісмаїл Сулейман.
– Так, – загуло товариство. Нікому не хотілося згадувати, що трапилося з кожним із них у шлюбну ніч.
– Так ось, діти мої, милістю Всеблагого завіси темряви впали з моїх очей, тож я, спізнавши небесні покрови та здійнявшись у духовні сфери, ясно уздрів, що ми заслужили на цей сором, – сказав Хамада. – Колись давно, коли мій прапрадід був ще маленьким, його прадід відмовив у притулку одній жінці-кяфіру, що втікала з Півночі. Вона втікала від свого гріха і шукала порятунку в нашому селі. Наш славний прадід вигнав її та сказав, що навіть собака більше заслуговує на притулок, ніж вона, невірна блудниця, хоча пророк Мохаммед, мир йому та благословення Аллаха, наказував нам, що він – пророк милосердя. Тож, не дочекавшись ані гостинності, ані прощення, та жінка пішла в пустелю і стала святою. Так що наш дідуньо трохи перестарався, і всі ви добре знаєте, на що це нам тепер вийшло… Одна спроба на шлюб для чоловіка середньої праведності. Два рази для чоловіка великої праведності. І жодної спроби за все життя для грішника. Не я придумав ці правила – така була воля Справедливого.
Чоловіки роду Туейрі похнюпились.
– І для чого нам це дається? – спитав старий Хамада. – Для того щоб насолоджуватися? Ні! Для того щоб подарувати радість нашим любим дружинам? Ні! Тільки для того, щоб зачати хлопчика, аби й той ніс на собі прокляття нашого дому далі.
Чоловіки як один зітхнули з жалю.
– Вже за життя не одного покоління лежить це прокляття на чоловіках, і ніщо не може розрадити нашого смутку.
– Ніщо, – погодилися чоловіки ще понуріше. – Ніщо-ніщо.
– Може, хабак допомагає? – спитав строго старий Хамада. – Що? Допомагає хабак, Ібрагіме?
– Ні, дідуню, не допомагає.
– Може, комусь допомогла мармарія? Га? Що скажеш, Абдуле?
– Як мертвому припарка та мармарія. От що я скажу, – відрубав Абдул.
– А може, комусь допоміг дикий сикаран? Саїде, допоміг тобі сикаран?
– Ні, – тихо сказав Саїд і сховав очі. Звідки тільки цей кяфір, що видавав себе за його дідуся, міг усе це знати?
– Ні хабак, ні мармарія, ні сикаран.[13] Ніщо не допомагає. Я правий?
– Правий, ще й як правий, батьку!
– Я знаю, бо я сам пробував. Але кажу вам голосом, діти мої, є спосіб це прокляття зняти. Є спосіб, клянусь Всюдисущим!
Постоялець замовк, обвів усіх поглядом і спер праву руку в бік, точно як це робив старий Хамада.
– Усім чоловікам слід продати свої дорогі автівки, гроші роздати бідним, а віднині їздити тільки на верблюдах.
– Що?! –