* *
Хаміда спостерігала за чоловіками на відстані. Вона перейшлася вулицею аж до моря і розчаровано буркнула собі під ніс:
– А чорт би тебе взяв, Джамухо!
Поки там що, сутінки переросли у цілковиту темряву.
Тривали безмісячні дні осіннього місяця Шаввал. У темряві Хаміда ледь не стукнулася об пальму біля дому Заєда.
– Зараза, – просичала вона крізь тканину на обличчі.
Хоча… Хаміда ще раз глянула в бік Джуми, роззирнулася по боках і, незважаючи на вік, почала швидко, мов кішка, дертися пальмою вгору, на дах.
У кімнату, куди зайшов Саїд, напхалося з десяток бедуїнів, усі – його родичі. Під стелею обертався вентилятор, але всі вікна були зачинено, тож у кімнаті зробилося парко. Саїд роззирнувся і втер піт із чола краєм хустини.
Бедуїни сиділи півколом. Біля стіни, спершись спиною, сидів його постоялець. Той, що винаймав будинок із фіговим деревом. Той, з Укранії. Саїд так і не зміг запам’ятати його імені, тому звертався до нього зазвичай «май френд» – «друже». Біля ніг гостя стояла тарілка з фініками. Поруч, на таці, стояв чайник. Мохаммед Сулейман наливав гостеві чай.
– Мохаммед Сулейман, Ісмаїл Сулейман, Ахмед, син Ібрагіма, – перелічував Саїдів постоялець мовою Корану з місцевим акцентом. – А це хто? Абдул? Маленький Абдул? Не може бути!
– Абдул, Абдул, – загули чоловіки.
– Май френд, – сказав Саїд, – що діється?
– А, ось і Саїд! – сказав постоялець Саїдові, і Саїд відчув, як серце йому пішло в п’ятки. – Ну ж бо, Саїде, голубчику, підійди до мене, дай я тебе обійму. Ти не впізнаєш мене?
– Ні.
– Я твій діде, Саїд. Впізнаєш? Я твій дід, Хамада ібн Бенеді аль Туейрі. Тепер впізнаєш, Саїде?
Саїд розгублено водив очима по кімнаті. Усі дивилися на нього в очікуванні, й Саїд, щоб не підвести родичів, упав до ніг постояльця.
– Дідусю! – вигукнув він, і очі його самі наповнилися слізьми. Внутрішньо Саїд так і залишився стояти, здивовано перепитуючи себе: «Дідусю?! Що, в біса, діється?».
– Саїде, ти вже такий великий! Такий дорослий! – постоялець поцілував його в обидві щоки. – Я бачив твоїх діток, Саїде. Цілих двоє. Ти молодець, Саїде.
– Я старався, дідусю, – сказав Саїд крізь сльози, дедалі менше розуміючи, кому ж він зараз відповідає – хлопчакові-постояльцеві з Україні чи своєму покійному дідусеві, який вирішив у такий дивний спосіб відвідати онуків. – Я так старався… Але ж… Але ж як таке може бути?
Хаміда спритно перескочила з даху будинку Селмі на будинок Діяба і під прихистом темряви перейшла на дах сімейної мечеті родини Туейрі. Хаміда зачаїлася за коробком кондиціонера на даху. З мечеті виходив старенький імам Мусса.
Хаміді залишалося пробігтися по мечеті та скочити на дах дому Мохаммеда Сулеймана просто за спиною в Джуми.
Імам підвів голову, ніби відчув негаразд. Хаміда могла заприсягнутися, що той її не бачить.
Імам невдоволено захитав головою, зацокав язиком і, щось бурмочучи, махнув у бік Хаміди субхою.[11]
Імам зачинив мечеть на ключ і подріботів