на неї. Й уся вона – серцем та єством жіночим, так і рвонулася за ним, і певне, що таки подалася б слідкома, коли б рука Ростислава не тримала її руку. Він щось шепотів ніжно їй на маленьке рожеве вушко, але Владислава майже не чула слів чоловіка й напружено спостерігала за тим, як Забродін підійшов спочатку до матері, а за декілька хвилин уже запрошував на танець темноволосу панночку в сукні рожевого кольору. Й погляду не звела з них, поки танцювали вони, геть забувши про все – про цю перемогу свою над бідністю та сестрою-графинею й про погрози того впитого Власовича…
Ростислав торкнувся рукою її лиця.
– Люба, що з тобою?
Здригнулася від його дотику, стримала себе, аби не відкинути з відразою ту руку, що торкнулася її лиця, й поглянула на нього неуважним, майже невидючим поглядом.
– А що зі мною? – запиталася байдужливо.
Граф пильно вдивлявся в її лице.
– Весь день ти видавалася такою веселою та радісною, а зараз наче сонце вгаслося на твоєму милому личку, спохмурніло воно якось ураз. Скажи, тебе хтось образив?
Погляд Владислави відразу птахом норовливим полинувся до Забродіна, але вона повернула його назад, похитала головою.
– Ні, усе гаразд, і ніхто мене не образив… Я просто, певно що, втомилася й перехвилювалася.
– Моя бідненька! То, може, підемо до спочивальні?
В голосі графа почулося нетерпіння, очі його заблищалися… Владислава уявила собі шлюбну ніч й дотики цього чоловіка, його пристрасть та поцілунки… Вродливе лице її перемінилося виразом.
Відійшла від нього.
– Ні, я просто посиджу й усе.
– Як забажаєш, серденько.
Вона слабко йому всміхнулася, а потім присіла в одне з крісел й знову відшукала поглядом високу постать Забродіна, котрий у ту мить уже не танцював з тою темноволосою панночкою, а лише мило з нею гомонівся, зупинившись біля огрядного пана та не менш огрядної панії. Обвіюючись віялом та торкнувшись його руки, панночка щось промовила, й він засміявся неголосно…
Владиславі від того сміху заболілося в грудях.
Вона не могла ніяк зрозуміти, що воно таке з нею відбувається, й відчувала тільки єдине бажання – кинутися до тих двох, що ото так мило перемовлялися між собою, й забрати його геть від тої дівки, заховати його так далеко та надійно, щоб лиш вона одна могла бачити його, лиш вона одна володіла його увагою й вона одна викликала усмішку на його гарних, чітко окреслених вустах, і лиш її слова змушували його сміятися…
– Може, досить уже, моя люба?
Владислава здригнулася, зачувши над собою знайомий голос, і тільки потім побачила перед собою грубу темну сутану панотця Якоба. Поморщилася, мовчки спостерігаючи за тим, як він підходить ближче до неї й опускається повільно в сусіднє крісло. Знала, передчувала вже, про що він буде провадити розмову, але продовжувала мовчати й не так відверто позиркувала на Забродіна, котрий розмовляв із геть уже упитим Власовичем.
Якоб