у ній невільний страх, і зрілося в ньому щось небезпечне, а особливо ж в очах, тих темних та пронизливих, котрі дивилися на неї зараз так, мов то відомі йому були повністю й думки її, й потаємні порухи серця, та глибинна ненависть і заздрість до сестри, що отруювали її серце. Він підійшов близько, настільки близько, що його темна сутана торкнулася крісла, в котрому сиділа Владислава, й вона, діючи наче супроти власної волі, закинула голову, аби бачити його…
…Й невідривно дивитися в його очі.
Завжди похмурого лиця панотця Якоба торкнулася така незвична для нього, непритаманна йому усмішка.
– Все ще бажаєш заробитися графинею?
Владислава відчула, як гучно застукалося її серце.
– Так, – відповілася тихо.
Темні очі вдивилися в неї більш пильно.
– Й на все згодна заради цього?
Блакитні очі зустрілися поглядом з темними очима.
– Так.
Панотець Якоб знову посміхнувся й простягнув до Владислави сильну свою, в грубих мозолях долоню.
2.
– Сьогодні я стану графинею Смотрицькою!
Посміхнувшись власному відображенню у великому дзеркалі, що стоялося біля ліжка в її покоях, Владислава торкнулася тонкими пальчиками діамантової тіари, що була подарована нареченим і притримувала білу мереживну мантилью. Вона милувалася собою, відверто й захоплено милувалася власною вродою, знову й знову вдивляючись у дзеркало, котре відображало просто неймовірну красуню, одягнену в білу сукню з важкого дамаського шовку, котра була щедро поцяткована дрібними коштовними камінчиками, й діамантів тих було настільки багато, що й Мариля, певне б, здивувалася подібній розкоші. Але вона, Владислава, розкоші цієї заслугувала. За всі роки життя в бідності, того жалюгідного існування в бідному домі тітки, вона заслугувала нарешті того, аби жити так, як її пихата сестра, й це був день її перемоги над тією гордовитою графинею. Вона навіть надіслала Марилі запрошення на весілля, котре та погордливо відхилила, але Владислава свого все ж доскочила. Вона сповістила ненависну сестру об тім, що повінчається з графом, і то мало таки ж вразити Марилю.
Тепер вона є рівня своїй пихатій сестрі.
Байдужлива поверхня дзеркала відбила те, як за спиною її нечутно відчинилися двері й до покоїв увійшов панотець Якоб. Владислава мовчки спостерігала за тим, як його похмура та висока постать наближається, він підходить зовсім близько й зупиняється за спиною її, й вона навіть крізь шовк власної весільної сукні та грубу тканину його сутани відчувала жар його тіла. Перед очима промайнула згадка про два тіла на вузькому ліжку, сплетені в пристрасних обіймах, і вона здригнулася.
Якоб посміхнувся їй у дзеркалі.
– Ти ж справді нічого не забула…
Владислава затріпотіла, коли його гарячі руки торкнулися її оголених сукнею плечей, впікаючи, наче вогнем.
– Справді.
Одним стрімким та швидким порухом Якоб обернув Владиславу до себе