сказати трохи про Ульріка Бренделя.
Росмер. Він був у тебе?
Крол. Ні, він оселився в одному паскудному шинку. Серед найпаскуднішого товариства, звичайно. Пиячив і могоричив, доки було за що. Потім облаяв усю компанію наволоччю та волоцюгами. В цьому він має, проте, рацію. Але його за це одлупцювали й викинули в канаву під ринву.
Росмер. Його, виходить, вже ніяк не можна виправити?
Крол. Сюртука він також заставив. Але його викупив і повернув, можеш собі уявити, хто?
Росмер. Може, ти сам?
Крол. Ні. Твій благородний пан Мортенсгорд.
Росмер. Он як.
Крол. Мені казали, що пан Брендель насамперед одвідав цього ідіота й плебея.
Росмер. Це було багато честі для нього.
Крол. Певно, що так (спирається на стіл, трохи наближаючись до Росмера). Але тут ми дійшли до тої справи, що від неї я, ради нашої старої – нашої колишньої дружби, вважаю за свою повинність тебе застерегти.
Росмер. Любий мій, в чім же справа?
Крол. Річ у тім, що тут, у твоїм домі, за твоєю спиною, щось таке робиться.
Росмер. Як ти можеш так думати? Ти натякаєш на Реб – на фрекен Вест?
Крол. Саме на неї. Я це так добре розумію з її боку. Адже вона вже віддавна звикла порядкувати тут. Та все-таки…
Росмер. Дорогий Кроле, ти тут дуже помиляєшся. Вона і я – ми звикли ні з чим не критись одне перед одним.
Крол. Вона й тобі призналася, що почала листуватися з редактором «Маяка»?
Росмер. О, ти говориш про тих кілька рядків, що вона передала через Ульріка Бренделя?
Крол. Ти, виходить, знаєш про це. І погоджуєшся, щоб вона мала подібний зв’язок з тим скандальним писакою, що намагається щотижня зганьбити як мою шкільну, так і громадську діяльність?
Росмер. Дорогий, про це вона, напевне, не подумала. І нарешті, вона, розуміється, має таку ж волю у своїх вчинках, як і я.
Крол. Так? То це, певно, відповідає твоєму новому напрямкові, що ти його взяв зараз? Бо там, де ти стоїш, стоїть, мабуть, і фрекен Вест?
Росмер. Ну, звичайно. Ми обоє чимало вдвох попрацювали, щоб стати на новий шлях.
Крол(дивиться на нього й поволі хитає головою) Ах, ти засліплений, одурений чоловіче!
Росмер. Я? Чому ти так гадаєш?
Крол. Тому що я не смію – не хочу думати найгіршого. Ні, ні, дозволь мені до кінця висловитись. – Ти справді дорожиш моєю дружбою, Росмере? А також моєю пошаною? Правда?
Росмер. На це питання я не хочу навіть відповідати.
Крол. Ну, але є інші речі, що вимагають відповіді – цілковитого пояснення з твого боку. Чи погодишся на те, щоб я вчинив тобі щось подібне до допиту?
Росмер. Допиту?
Крол. Так, щоб я розпитав тебе про таке, що, може, тобі буде боляче згадувати його? Бачиш, – оце твоє зрадництво, – ну, твоє визволення, як ти його називаєш, – все це так пов’язано з багатьма речами, що їх ти ради самого себе мусиш з’ясувати собі.
Росмер. Дорогий мій, питай про що хочеш. Я, власне, не маю з чим критися.
Крол. Так от, скажи мені, – яка, на твою думку, була головна