змучена Беата вкоротила собі віку, щоб дати тобі змогу жити щасливим, вільним життям, як тобі захочеться.
Росмер(встає наполовину з канапи). Що ти хочеш цим сказати?
Крол. Вислухай мене спокійно, Росмере. Тепер я можу говорити про це. За останній рік свого життя вона приходила до мене двічі, щоб звірити мені свій відчай і страх.
Росмер. За це саме?
Крол. Ні. Перший раз вона прийшла до мене й запевняла, що ти став на шлях зради. Що ти хочеш розірвати з вірою батьків.
Росмер(гаряче). Це, що ти кажеш, є неможливе, Кроле! Цілком неможливе! Ти тут, мабуть, помилився.
Крол. Чому?
Росмер. Тому, що коли Беата була ще жива, я вагався й боровся із собою. І цю боротьбу я переживав самотньо та з цілковитим спокоєм. Не думаю навіть, щоб Ребека…
Крол. Ребека?
Росмер. Ну так, фрекен Вест. Я називаю її коротко Ребекою.
Крол. Я це вже помітив.
Росмер. Тому то мені так незрозуміло, яким чином Беаті могла спасти така думка. І чому вона не говорила про це зі мною? Цього вона ніколи не казала. Ніколи, жодного слова.
Крол. Бідолашна, – вона просила й благала, щоб я поговорив з тобою.
Росмер. Чому ж ти цього не зробив?
Крол. Чи міг я тоді хоч на хвилину сумніватися в тому, що в0на ненормальна людина? Подібне обвинувачення проти такого чоловіка як ти! Потім вона прийшла до мене знову, – щось через місяць після того. Вона мала вже спокійніший вигляд. Але, коли відходила, вона сказала: тепер можна хутко сподіватися білого коня в Росмерсгольмі.
Росмер. Так, так. Білого коня – це вона так часто говорила.
Крол. І коли я спробував розвіяти її сумні думки, вона лише відповідала: мені вже залишилось мало часу. Тепер Йоганес мусить негайно побратися з Ребекою.
Росмер(майже в нестямі) Що це ти кажеш! Я… побратися з…
Крол. Це було в четвер після полудня. В суботу ввечері вона кинулася з містка у водоспад біля млина.
Росмер. І ти, ти не попередив нас!
Крол. Ти ж сам знаєш, як часто вона говорила, що певно мусить хутко вмерти.
Росмер. Це я знаю добре. Але все-таки ти повинен був попередити нас.
Крол. Я також це подумав. Але було вже запізно.
Росмер. А чому ж ти не говорив про це потім? Чому замовчав це все?
Крол. Нащо було мені приходити сюди, хвилювати та мучити тебе ще більше? Я вважав це все за порожню, дику уяву. Аж до вчорашнього вечора.
Росмер. А чому тепер не вважаєш?
Крол. Хіба Беата не правду казала, що ти хочеш зректися своєї дитячої віри?
Росмер(дивиться замислено перед себе) Так, цього я не розумію. Це для мене найчудніше за все на світі.
Крол. Найчудніше, чи ні, – але тепер воно так. І тепер я питаю тебе, Росмере, – скільки правди в її другому обвинуваченні? Себто в останньому.
Росмер. Обвинуваченні? – Хіба ж це було обвинувачення?
Крол. Ти, може, не зауважив, як саме вона висловилась. Вона