Кадиме!
– Привіт, командире!
– Добре, ти не дмися, – сказав Рикпет, тому що у голосі Кадима ще й досі чулася образа. – Повідом Великому Процесору, що човник ми знайшли, він порожній. Останній запис у бортовому журналі повідомляє, що експедиція пішла до міста.
– Ясно, командире.
– Ми теж підемо в місто. Будемо на зв'язку. Як ретранслятор використаємо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв'язуємося обов'язково.
– Зрозумів. Я виходжу із зони радіодосяжності, зв'язок закінчую.
– Зрозумів, кінець зв'язку.
Рик і Васла повернулися, Шана зачинила люк.
– Ідемо в місто? – запитав у командира Дроник.
– Ідемо, – підтвердив Рик, – тільки ось не уявляю, куди йти і з чого починати.
– Це… як його… це зрозуміло!
– Що зрозуміло? – запитав Рик.
– Із чого починати, того… зрозуміло!
– То з чого ж? – поцікавилася Шана.
– Зі сніданку! Їсти хочеться… – Васла закотив очі до стелі. – Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.
Шана з Дроником посміхнулись, а Рик кивнув:
– Ну, припустімо, на відсутність апетиту ти ніколи не скаржився. Якби тобі дали волю, то на Землі й слонів би, напевне, не лишилося. Але зараз маєш рацію: їсти хочеться. Про цю справу зовсім забули.
– А ми в човник нічого їстівного й не брали, – розгублено сказала Шаната.
– Стоп! Ану, відчини сусіда…
– Навіщо?
– Це… як його… може, у них є що-небудь пожувати? – припустив Васла.
Сусідський човник обнишпорили ретельно: нічого їстівного в ньому не виявилося.
– Тепер зрозуміло… – почав Рик.
– Що зрозуміло? – запитала Шаната.
– Як ти думаєш, їм їсти не хотілося? Ось де їхні сліди шукати треба! Там, де можна підкріпитися!
– Це… логіка того… залізна! – погодився Васла.
– Що стосується принцеси й Флоппі Ді, то ті до їжі не дуже, а пан Сидиром… Той попоїсти любить, хоч і професор! – висловив свою думку Дроник.
Шаната замислено кивнула: це хоч і маленький, але шанс.
– Тому, – підбив підсумок Рикпет, – ідемо в бік міста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називається, там намагатимемося щось дізнатися. Налаштуйте мовні аналізатори. Спочатку тільки слухаємо, нікому жодних запитань. Утім, аборигени й так нас не зрозуміють.
Мовні аналізатори, мініатюрні прилади, які, накопичуючи інформацію про нову мову, забезпечували синхронний переклад і навчання власників інших мов, були в кожного.
– Усі готові? Тоді в дорогу!
Рикпет востаннє оглянув човник, дистанційним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у поліетиленовий пакет, закопав неподалік, під кущиком, усіяним дрібними квітами. Шлях попереду був далекий, кілометрів із двадцять, та ще й натщесерце… Але іншої ради не було, доводилося терпіти.
Першого аборигена зустріли кілометрів за п'ятнадцять, коли вже зовсім вийшли з гір. Абориген пройшов повз утомлених